Євген Плужник

Туман стіною. Часом загуде
Лютіше вітер, змиє коням гриви, –
Тоді кільце намітиться руде
Там, де пурнуло сонце в морок сивий…

І знову мжичить. Важчає сіряк,
У сон схиляє

Чіткіші лінії і фарби спокійніші, –
Благословляється на осінь, на дощі…
Десь журавлі в похолоділій тиші:
– Мерщій! Мерщій!

Спішать до Індії, озер північних діти,
До кинутих

Долі моєї ціна –
У повітовому місті осінь,
А вона витягла серце, – на!
– Неціловане й досі!

От і упала на неї тінь!
От і знесилів.
Мало, мало хотінь!
– Сили!

А

Ні словечка йому не сказав старий,
Мовчки вивів коня за ворота.
Потихеньку осіння лилася згори
На степи позолота.

А коли упав перший у жовтні сніг,
Лист прийшов весь

Ахали, сюсюкали – Європа!
Тато – не звертались, а рара!
Доки навіть хутір не второпав:
– Слів в крові намочених лупа!

Вийшли гречкосії на узгір’я,
Усмішкою очі зайнялись, –

Коли надійдуть втома і зневір’я,
В його портрет вдивляюся тоді, –
І знову в серці відчуваю мир я
І тихий голос радісних надій.

Такий спокійний дивиться він з рами.
О, це за

Знаю, сіренький я весь такий,
Мов осінній на полі вечір…
— Тягарем минулі віки
На стомлені плечі!

Серце здушили мені — мовчи!
О, майбутнє моє прекрасне!
Чуло серце тебе

Я знаю:
Перекують на рала мечі.
І буде родюча земля —
Не ця.
І будуть одні ключі
Одмикати усі серця.

Я знаю! І буде так:
Пшеницями зійде кров,
І пізнають, яка на

Над морем високо, на непорушній скелі,
Квіт чарівний на мертвому стеблі,
Горить вогонь, – щоб у морській пустелі
Знаходили дорогу кораблі.

Буває інколи: уже надія зблідла, –

Вчись у природи творчого спокою
В дні вересневі. Мудро на землі,
Як від озер, порослих осокою,
Кудись на південь линуть журавлі.

Вір і наслідуй. Учневі негоже
Не шанувати

Майже рік сиджу, мов кріт, на хуторі.
Вже й листів твоїх не відбираю.
Інколи копаюся у Мутері
Та в пікет з одним знайомим граю.

От книжок коли б хоч з пуд одержати!
Все ж не

Там, де полягли вони за волю,
Буряки тепер для цукроварні.
І не треба слів. Не треба болю.
– Іншим дні прозорі, тихі, гарні.

Скінчено. Записано. І крапка.
– Спочивайте,

Сідало сонце. Коливалися трави.
Перерахував кулі, – якраз для всіх!
А хто з них винний, а хто з них правий! –
З-під однакових стріх.

Не схибить куля – не стогнатимуть довго.

Притулив до стінки людину,
Витяг нагана..
Придивляйсь, дітлоха, з-за тину, –
Гра бездоганна!

Потім їли яєшню з салом,
До синців тисли Мотрі груди…
О, минуле! Твоїм

Був це хлопчик лагідний і тихий,
Як сосновий у безвітря ліс…
(Для якоїсь радості і втіхи
Кожний з нас у дні прийшов і ріс).

А сімнадцятий минув, зустрінув
Наречену – кулю за

Ніч… а човен – як срібний птах!..
(Що слова, коли серце повне!)
…Не спіши, не лети по сяйних світах,
Мій малий ненадійний човне!
І над нами, й під нами горять світи…
І внизу,

Річний пісок слідок ноги твоєї
І досі ще – для мене! – не заніс…
Тремтить ріка, і хилиться до неї
На тому березі ріденький ліс…

Не заблукають з хуторів лелеки, –
Хіба що

Падає з дерев пожовкле листя,
День уже в обіди догорів, —
Кажуть, що вночі на передмістя
Осінь приблукала з хуторів.

В центрі вона буде завтра ранком,
Повагом вступаючи

Мрії від серця відтяв, –
Корінь виснажують віти.
…Мало прожити життя, –
Треба життя зрозуміти.

Може, й поети лиш ті,
Що за юнацтва вже сиві…
…Мрії ж мої золоті,
Мрії

Де коноплі були, – батарея.
За клунями – чати.
Може, «Портрет Доріана Грея»
Почитати?

О, майбутнє моє! Для тебе! –
Тисячі слів подужав! –
Нащо ж в’їлись до самого серця