Євген Плужник

Дві паралелі, два меридіяни —
І от квадрат. Живи! Твори! Вмирай!
Тут тверді тінь. Тут, трепетний і тьмяний
Замкнувся світ. Тут — Тигр, Єфрат і Рай.

Настане час, — і ти обрящеш

Тепер на півночі горять сніги…
Стрункі на півночі біжать олені…
І знак північної снаги,
Високі заграви студені
Сліпучо міняться…

Повій
В остиле серце, Аквілоне! —
Я

В. Підмогильному

Стала ніч над горами. Затока
В безгомінні сірім пригаса…
Лиш одна зоря, бліда й висока,
Маревні вказує небеса…

Час спокою… а душа в

Туман стіною. Часом загуде
Лютіше вітер, змиє коням гриви, –
Тоді кільце намітиться руде
Там, де пурнуло сонце в морок сивий…

І знову мжичить. Важчає сіряк,
У сон схиляє

Де забарився ти, вечоре милий?
Очі в журі за тобою,
Груди без тебе спочити не вміли,
Думи юрбою…

Кожна з них ятрить негоїсті рани, –
Тільки в мені себе вилий!
…Де

Торгуємо усім, чим тільки можна, –
Словами, дровами, життям, сукном…
Та на аршин лягла рука не кожна,
– Як і раніше, мрію за вікном.

Що я продам? Мій крам – від мрій утома,

Притулив до стінки людину,
Витяг нагана..
Придивляйсь, дітлоха, з-за тину, –
Гра бездоганна!

Потім їли яєшню з салом,
До синців тисли Мотрі груди…
О, минуле! Твоїм

Там, де полягли вони за волю,
Буряки тепер для цукроварні.
І не треба слів. Не треба болю.
– Іншим дні прозорі, тихі, гарні.

Скінчено. Записано. І крапка.
– Спочивайте,

Прекрасен світ вночі.
Безформний. Безвиразний. Смерті ложе.
…Мовчи й мовчи!
Хто й що сказати може?

Всю порожнечу потойбічних сфер,
Ввесь безмір світотвору невеличкий,
Хіба

Мабуть, дуже йому боліло:
Все облизував губи. Потім затих.
Невеличке на розі тіло
Не спитають більш — за яких!

Дуже просто. Гостренька куля
Заступила йому далечінь.
—

Зціпив зуби. Блідий-блідий!
За байраком село палало.
Хтось прикладом у спину — йди!
— Вас чимало!

Сухо чмихнув старий наган
(Перша нота нової гами…).
Надвечірній лягав

Над морем високо, на непорушній скелі,
Квіт чарівний на мертвому стеблі,
Горить вогонь, – щоб у морській пустелі
Знаходили дорогу кораблі.

Буває інколи: уже надія зблідла, –

Щодень — все глибшає свідомість,
Все ширший розмах у думок, –
Та пристрасть тихшає… Натомість
Передосінній холодок
Чуття голубить…
Дивно чути,
Як відміняєшся ти

На поле вийшов – зомлів:
Колос від колосу – чверть!
Висохло серце землі,
Кров’ю наповнене вщерть!

Кинув безсиле – агов!
Тільки луна, ні душі!
Вигадки ранку мого

Сідало сонце. Коливалися трави.
Перерахував кулі, – якраз для всіх!
А хто з них винний, а хто з них правий! –
З-під однакових стріх.

Не схибить куля – не стогнатимуть довго.

В гімназії, де я кінчав науку,
Один довговолосий гімназист
До віршів так – з нудьги – наважив руку
(За форму дбаючи та нехтуючи зміст),

Що довго я, за римами у тузі,
На нього

Я вас, Галю, згадував сьогодні,
Хотілося мені вас побачити.
Все здавалося, що ви самотні
І десь далеко плачете.

Смішно це, але мені так хочеться
Про якесь майбутнє з вами

Очі заплющу – Рур.
Сотні думок докупи.
Мур,
Біля муру –
Трупи!

Просто,
Ой, просто так,
Ніби петля на шиї!
Знову хижацький фрак
Серце у блузи

Буде в жовтні довіку свято,
Хоч би й час на шляху пристав!
Селянине!
Тому, що знято
Тебе з хреста.

Через те, що степи родючі –
О, єдиний! –
Тобі,
Що червоним у

Цілий день якийсь непевний настрій,
Почуття великої утрати, –
Дві морозом знівечені айстрі
Ти з садка принесла до кімнати…

І, коли ці напівмерлі квіти
Ти мені на книжку