Євген Плужник

Є острови, яких нема й на мапі,
Країни є, не знані дотепер…
Ще можна дні свої віддать канапі, –
Жив-проживав такий-то і помер…

А є й такі, що до нудного скону
Не розуміють,

Це закон: замруть червоножили, –
Розірветься рівна низка днів;
Проведуть до тихої могили
Кілька душ знайомих і рідні.

Хтось покине славу і достатки,
Хтось сухоти дітям і

Ракетою піднісся і упав,
Широким ревом прокотивсь додолу
Гудок останній. Рушив пароплав,
Кормою повертаючись до молу.

П’ять-шість хвилин шамкої метушні,
Гарячий вибух рухів,

Синє море обгорнули тумани,
В синім морі ані хвилі, ні луни…
Тільки тиша… Мертва тиша і туман,
Повні тіней, небезпеки і оман…

Хто запевнить, що проясниться блакить,
Що

Над морем високо, на непорушній скелі,
Квіт чарівний на мертвому стеблі,
Горить вогонь, – щоб у морській пустелі
Знаходили дорогу кораблі.

Буває інколи: уже надія зблідла, –

Туман стіною. Часом загуде
Лютіше вітер, змиє коням гриви, –
Тоді кільце намітиться руде
Там, де пурнуло сонце в морок сивий…

І знову мжичить. Важчає сіряк,
У сон схиляє

Ой гудуть, дзвенять міцні вітрила.
Все буйніший вітер верховий…
…Не одна, мабуть, сьогодні мила
Цілу ніч не склонить голови…

Не одна над море вийде мати,
Материнську долю

За давнини якийсь дикун незнаний,
Жрець і мисливець, воїн і поет,
Колись зробив собі з копитця лани
Від мар нічних надійний амулет.

Коли різьбив невправною рукою
Уламок

Косивши дядько на узліссі жито,
Об жовтий череп косу зазубив…
Кого й за віщо тут було забито,
Хто і для кого вік свій загубив,
Йому байдуже…
Тут, на місці бою,
Таке

Від берегів дзвінкої Брамапутри
До Інду тихого й на північ, де Пенджаб,
Ніхто не скаже просто Зороаб,
Але побожно: Зороаб Премудрий.

Він був мудрець всім мудрецям на диво,

Де ви тепер, давно змужнілі,
Товариші юнацьких літ, –
Хто з вас почує цей привіт,
Хто спить, забутий, у могилі?

Як перші павутинки білі
У чуб почне вплітати час,
Так

Хай чужина комусь вбирає очі,
Нехай про неї навіть мріє хтось
(До переміни місць такі охочі
Всі ті, кому в житті не повелось).

Для мене ж досить – певне, до загину –
Кількох

Нехай комусь судився довший
Шлях до останньої межі,
Свій коротенький перейшовши,
Не нарікатиму, – я жив!

Я стільки бачив! Стільки й нині
Думок в собі не погасив!
Жив

Тепер мене хвилює мало
Все те, що замкнено в слова;
Не зап’яніє, як бувало,
З дзвінкої фрази голова.

Ні, все частіш кортить мовчати
Під шелест чуваних розмов
І вірш,