Євген Плужник

Тепер мене хвилює мало
Все те, що замкнено в слова;
Не зап’яніє, як бувало,
З дзвінкої фрази голова.

Ні, все частіш кортить мовчати
Під шелест чуваних розмов
І вірш,

Вчись у природи творчого спокою
В дні вересневі. Мудро на землі,
Як від озер, порослих осокою,
Кудись на південь линуть журавлі.

Вір і наслідуй. Учневі негоже
Не шанувати

Критики, навчаючи поета,
Залюбки розводяться про те,
Як писати мусить він, щоб Лета
Років з п’ять проміння золоте
На труні у нього не змивала;

Та чомусь історія не

Папірос кому! Папіроси!
Шльоп! ляп! по калюжі… Коробок у руках.
Це ж хто не зовсім босий, –
На візниках!

Саме отут на розі
Перша упала за волю кров…
Припасайте по змозі

Каменя один приділ — лежати.
Вітрові один закон — лети!
Тільки я поставлений питати
Як не цілі, то бодай мети…

Та хоч як — в лиця свойого поті —
Зважу міру явищ і подій, —

Перегорни дві-три сторінки в ґіді —
Зникає море, і думкам устріть,
Немов огнем розтопленої міді,
На заході пустеля майорить…

Там царство Сетове. Не важся далі
Ти,

Сірі вулиці… Тихі кури…
(Впорядкуй згадки, впорядкуй!)
Візник, бородань похмурий,
Куняє на передку…

Ось і він (як з повісти взятий!)
З мезоніном домок в садку…
Любистку

Тут пишний храм стояв колись, а нині
Серед піском занесених руїн,
Старе шатро нап’явши, бедуїн
Куняє в спеку… Хмар високих тіні
Пісок мережать…

Ні дерев, ні

За давнини якийсь дикун незнаний,
Жрець і мисливець, воїн і поет,
Колись зробив собі з копитця лани
Від мар нічних надійний амулет.

Коли різьбив невправною рукою
Уламок

Здається, знову буде недорід:
Земля без снігу, а морози добрі.
Зблід
Обрій…

Вечеря тягнеться така нудна!
І страв і слів вживаємо потрошку.
А інколи, здається, не одна

Ніч… а човен – як срібний птах!..
(Що слова, коли серце повне!)
…Не спіши, не лети по сяйних світах,
Мій малий ненадійний човне!
І над нами, й під нами горять світи…
І внизу,

Мрії від серця відтяв, –
Корінь виснажують віти.
…Мало прожити життя, –
Треба життя зрозуміти.

Може, й поети лиш ті,
Що за юнацтва вже сиві…
…Мрії ж мої золоті,
Мрії

Зціпив зуби. Блідий-блідий!
За байраком село палало.
Хтось прикладом у спину — йди!
— Вас чимало!

Сухо чмихнув старий наган
(Перша нота нової гами…).
Надвечірній лягав

В. Підмогильному

Стала ніч над горами. Затока
В безгомінні сірім пригаса…
Лиш одна зоря, бліда й висока,
Маревні вказує небеса…

Час спокою… а душа в

Вікно в садок, тож пахощі зела
Присмачують мені пригірклість ліків…
— Скажи, недуго, де ти сил взяла
Маленькі радості роздмухати в великі?

Чи викриває твій упертий жар
Одну з

Що серця рано дізнані утіхи!
Що думки пізно зважений тягар!
Минулося! Живи німий і тихий…
Пригадуючи, мар…

Оце й усе, що дні тобі лишили:
Утома, зморшки та старі

Ой гудуть, дзвенять міцні вітрила.
Все буйніший вітер верховий…
…Не одна, мабуть, сьогодні мила
Цілу ніч не склонить голови…

Не одна над море вийде мати,
Материнську долю

На поле вийшов – зомлів:
Колос від колосу – чверть!
Висохло серце землі,
Кров’ю наповнене вщерть!

Кинув безсиле – агов!
Тільки луна, ні душі!
Вигадки ранку мого

Був це хлопчик лагідний і тихий,
Як сосновий у безвітря ліс…
(Для якоїсь радості і втіхи
Кожний з нас у дні прийшов і ріс).

А сімнадцятий минув, зустрінув
Наречену – кулю за

Селянине на вільній ниві!
Восени
Пригадай, як пішли у гніві
По майбутнє твої сини!
Драні… Темні… Голодні… Босі…
Сорочки зчервонила кров.
А дивись –
Півземлі і досі