Євген Плужник

Зустрів кулю за лісом.
Саме там, де посіяв жито!
За яким бісом
Стільки було прожито!

Прийшла баба, поголосила…
Невеличка дірка поміж ребер…
Ну, звичайно, – краса і сила!

Над морем високо, на непорушній скелі,
Квіт чарівний на мертвому стеблі,
Горить вогонь, – щоб у морській пустелі
Знаходили дорогу кораблі.

Буває інколи: уже надія зблідла, –

Минувшину вивчавши, зрозумів
Красу подій, що сталися допіру.
Історіє! з твоїх важких томів
Крізь давнини завісу димно-сіру
Майбутнє дивиться.
Поете, припади
До джерела

Вже одспівали по дорогах гарби
Швидким жнивам мелодії свої,
І осені такі спокійні фарби
Ось-ось овіють небо і гаї…

І помандрують аж за синє море
Над смутком сел високі

Одірвались від днів слова,
В’януть собі по книжках, а у днях ―
мов у темному лісі!
Радість у мене нова:
Дощ осінній по стрісі.

Брешете ви, кому ясно усе!
Перед мрією всі

Розминувся зі мною сон.
Дні повій, галіфе й героїв…
Хто у сквері під цей газон
Ґрунт угноїв?

Певне, мріяв: ось прийде час…
Рости, травко зелена!
Що ж! Шинелька його

Попоїм, посплю… Щасливий ніби.
Роздобув собі штани нові!
Тільки очі так немов у риби
Та на в’язах мулько голові.

Дотягнусь, пурну – і буде тихо!
Мудреці!
Через віщо

Читаю Сінклера й ходжу на біржу праці.
А виріс мрійником серед гаїв на Пслі…
Та від минулого тільки шкільний Горацій,
А про майбутнє – кілька тисяч слів.

Колись наважуся –

Торгуємо усім, чим тільки можна, –
Словами, дровами, життям, сукном…
Та на аршин лягла рука не кожна,
– Як і раніше, мрію за вікном.

Що я продам? Мій крам – від мрій утома,

Синє море обгорнули тумани,
В синім морі ані хвилі, ні луни…
Тільки тиша… Мертва тиша і туман,
Повні тіней, небезпеки і оман…

Хто запевнить, що проясниться блакить,
Що

Сіра мжичка за вікнами. Ніч. Кімната.
І сьогодні таке, як вчора…
Перегортаю Рабіндраната
Тагора.

Крізь щілини віконниці ніч знадвору:
Доле людська, чудна яка ти, –
На

Сьогодні день, здається, перший влітку
Полям засмаленим чоло омив;
Крізь дощову густу і рівну сітку
Запаленіли ізмарагди нив…

А скоро неба жар громами вичах,
Вгорі веселкою

Знов на сторінках ранні тіні
Покрали літери в очей…
Як непомітно вечір синій
Схиливсь до мене на плече!

Зіпрусь натомлений на лутку,
А там, де місто, – степ немов…
І чую

У дужих дні – немов слухняна глина,
Покірна волі й пальцям різьбаря;
А я схилюсь тихенько на коліна, –
Шумуйте, днів розбурхані моря!

Але не гнів, не заздрість і не

Питалась ласкаво: – Чом, синку, ти зблід? –
А слів не знайшов
І промовчав.
– На північ,
На південь,
На захід,
На схід
Над трупами вигуки вовчі!

Безсило повіки на

Плакала вона… Натомлену спину
День ховав за дахами дач.
А я з усіх фраз пам’ятав єдину:
– Годі, не плач.

Годі? Не плач? Як це дико, їй-богу!
Ой, яке мертве усе в словах!

Майже рік сиджу, мов кріт, на хуторі.
Вже й листів твоїх не відбираю.
Інколи копаюся у Мутері
Та в пікет з одним знайомим граю.

От книжок коли б хоч з пуд одержати!
Все ж не

Ракетою піднісся і упав,
Широким ревом прокотивсь додолу
Гудок останній. Рушив пароплав,
Кормою повертаючись до молу.

П’ять-шість хвилин шамкої метушні,
Гарячий вибух рухів,

Я знов на хуторі. Шовковий шум гаїв
Приспав усе надворі і в господі…
Навіть здається, що думки твої
Додумано, – і віршувати годі!

Хіба одну в старенький свій альбом
Вписати

Надходить дощ. Шумлять бліді берези…
Рвуть блискавиці сірих хмар рядно…
А дужий грім зустрів такі діези,
Що злякано дзвенить вікно!

Тікає день. Скриплять вози на греблі…
Під