Євген Плужник

Суди мене судом своїм суворим,
Сучаснику! – Нащадки безсторонні
Простять мені і помилки й вагання,
І пізній сум, і радість передчасну, –
Їм промовлятиме моя спокійна щирість.

Тепер мене хвилює мало
Все те, що замкнено в слова;
Не зап’яніє, як бувало,
З дзвінкої фрази голова.

Ні, все частіш кортить мовчати
Під шелест чуваних розмов
І вірш,

Зустрів кулю за лісом.
Саме там, де посіяв жито!
За яким бісом
Стільки було прожито!

Прийшла баба, поголосила…
Невеличка дірка поміж ребер…
Ну, звичайно, – краса і сила!

Я вас, Галю, згадував сьогодні,
Хотілося мені вас побачити.
Все здавалося, що ви самотні
І десь далеко плачете.

Смішно це, але мені так хочеться
Про якесь майбутнє з вами

Дві паралелі, два меридіяни —
І от квадрат. Живи! Твори! Вмирай!
Тут тверді тінь. Тут, трепетний і тьмяний
Замкнувся світ. Тут — Тигр, Єфрат і Рай.

Настане час, — і ти обрящеш

По той бік пристрасти народжується ніжність.
О, спрага вуст! Гарячий поклик тіл!
Воїстину прекрасен їх приділ —
По той бік пристрасти навіювати ніжність.

Чого ж ти ждеш?

Майже рік сиджу, мов кріт, на хуторі.
Вже й листів твоїх не відбираю.
Інколи копаюся у Мутері
Та в пікет з одним знайомим граю.

От книжок коли б хоч з пуд одержати!
Все ж не

Минають дні… Минають літа…
Серце змінам відкрите…
І сум не такий, і радість не та…
…Гай-гай, Геракліте!

Ах, мудрість цитатна — мудрість гірка!
Вона не горами двига!
…Чого

Мовчи! Я знаю. За всіма словами –
Холодний смерк, спустошені сади…
Це наша пристрасть стала поміж нами,
Нас розлучаючи назавсігди!

Шалій, шалій, від розпачу сп’янілий!
Що

Нехай комусь судився довший
Шлях до останньої межі,
Свій коротенький перейшовши,
Не нарікатиму, – я жив!

Я стільки бачив! Стільки й нині
Думок в собі не погасив!
Жив

Торгуємо усім, чим тільки можна, –
Словами, дровами, життям, сукном…
Та на аршин лягла рука не кожна,
– Як і раніше, мрію за вікном.

Що я продам? Мій крам – від мрій утома,

На хуторі, як у в’язниці, тихо:
Навколо ліс – береза та сосна…
Книжок немає зовсім, – це вже лихо;
А друге й більше – дощова весна.

Проте дивлюсь спокійно, як надворі
І землю

Минувшину вивчавши, зрозумів
Красу подій, що сталися допіру.
Історіє! з твоїх важких томів
Крізь давнини завісу димно-сіру
Майбутнє дивиться.
Поете, припади
До джерела

Напишеш, рвеш… І пишеш знову!
І знов не так… І знов не те…
Аж доки слів цвілу полову
Утома з пам’яті змете!

І затремтять в куточках губи…
А істина ж така нудна:
Усі

Дівчинку здибав колись маленьку
Там, де землю Дніпром розколото:
Вибирала з води у жменьку
Синє золото…

І таке тоді небо було безкрає.
Поможи мені, дядю, трошки!..
…А в

Люблю в уяві декілька сторінок
Історії назад перегорнуть:
Яснішає мені далека путь,
Що приведе на землю відпочинок!
Коли відчую я міцний зв’язок
Між днем біжучим і простором

Щасливого дня, проминувши атоли,
Я став на найдальшім з усіх островів,
І древній дикун, шоколядний і голий,
Мене на узліссі священнім зустрів…

І довго ми йшли з ним, все вище,

Над морем високо, на непорушній скелі,
Квіт чарівний на мертвому стеблі,
Горить вогонь, – щоб у морській пустелі
Знаходили дорогу кораблі.

Буває інколи: уже надія зблідла, –

Сідало сонце. Коливалися трави.
Перерахував кулі, – якраз для всіх!
А хто з них винний, а хто з них правий! –
З-під однакових стріх.

Не схибить куля – не стогнатимуть довго.

Прекрасен світ вночі.
Безформний. Безвиразний. Смерті ложе.
…Мовчи й мовчи!
Хто й що сказати може?

Всю порожнечу потойбічних сфер,
Ввесь безмір світотвору невеличкий,
Хіба