Євген Гуцало

Діти улітку складають гербарій:
пелюстка ромашки й цвіт ведмежого вушка;
зозулині черевички й сині лісові дзвоники;
волові очі та ще й горлянка повзуча;
материнка й дивина

Мов купальське гильце, в срібну нічку на Йвана Купала
зодягав колись в трави і в квіти тебе зодягав.
Десь зоря в пелинах, наче біла лебідка, ячала,
білим лебедем місяць посеред

Шукаєм папороть. Усе життя шукаєм.
Шукаєм цвіт. Шукаєм віщий знак.
Шукаємо тоді, коли смеркає,
таємний, темний цвіту зодіак.

Шукаєм папороть — нащо нам приболотний!
Нащо

Ти — мов галактика. До того ж — чорноброва.
Ти — мов галактика. До того ж—у вінках.
Така близька у кожнім своїм слові —
й така у кожнім слові неблизька.

Так добре йти весняними

Малинове. Хрещато. Бузково.
У дитинстві, в дитячі роки.
Я сиджу на порозі кленовім
і годую пташок із руки.

Прилетіли з веселого світу,
з того світу, що сам — наче птах,

Відро защебетало у криниці.
Совою глухо ухнула вода.
Ні місяця. Ні зірки. Ні зірниці.
І мла — мов горе! Горе ж — не біда…

Де стежки світло фосфоричне, кволе?
Де чорний ліс?

Черничка-ніч запалить свічі
весняних воскових беріз.
Зимі подивиться у вічі,
що повні сліз, останніх сліз.

Розстеле зоряну хустину,
розкрає чорний хліб землі
і стане

В океані повітря, що хлюпа на долах земних,
що безкрає сьогодні і завтра пребуде безкрає, —
приміські електрички, достоту підводні човни,
від причалів столичних в осінню плавбу

Так знай, що став я Місяцем твоїм,
так знай, що я не сходжу із орбіти
з пори, що згасла у космічній млі
й передувала сотворінню світу.

Так знай, що море Ясності моє
весь час

Чого ти приходиш до мене уранці, удень і вночі?
З’являєшся в полі. З’являєшся в лузі. В діброві.
То, наче листочок, впадеш — і замреш на моєму плечі.
То смутком далеким озвешся в

Де ти, хато бабина стріхата?
Де твій бовдур в сажі, чи димар,
що курівся димом волохатим
до осінніх чи зимових хмар?

Де ти, хато, польовий причілку,
в жовту глину вмазане

Ніч прилітає надвечір, коли починає смеркати.
Ніч прилітає, мов чайка, а то — наче сокіл-сапсан.
Часто не відаєш, звідки сумного прильоту чекати,
де свій розіб’є у світі похмурий,

На березі мого серця,
не полетівши в вирій, зимували
дві пісні, наче птиці! А сьогодні
до них вернувся з чужини журавлик,
і я радий: тепер вони утрьох —
дві пісні, наче птиці,

Хто де живе, а я — у неба дзвоні,
мій.дім — це є вселенський неба дзвін!
Я народивсь у дзвоні — і до скопу
мені за дім служити буде він.

Живу у дзвоні, наче у геєні,
живу в

Дитинство? Казочка про білку.
Дитинство? Хвої срібна гілка.
Дитинство? Радощі — і тільки.
Дитинство? Жалощів — ніскільки.

Дитинство? Білка промайнула
по споминах, як по

Із Марфою ми стали гомоніти
про родичів, яких уже нема.
Брати і сестри повмирали в тітки —
з усіх вона зосталася сама.

Марія стала маком на городі —
щороку вироста і

Стриножені коні хропуть уночі за горою.
У травах, над обрієм, місяця жовта чалма.
То крадеться тьма?.. Хтось прикинувся темною тьмою?..
То пугач озвався?.. То пугачем скрикнув

Експромт грози, її палке натхнення —
це блискавка раптового рядка,
що світлом ярим вибухає з мене,
що з підсвідомості аж витіка.

Поезія — експромт грози улітку,
коли здолавши

Весна. Розквітнув ломикамінь. М’ята.
Розквітла заполоч. Нечуй-вітри цвітуть.
Зацвів комиш… І зацвіли дівчата.
Про їхній цвіт сьогодні тільки й чуть.

Цвіте барвінку видиво

Защебетала за вікном ластівка,
збудила в ліжку синову усмішку,
збудила в ліжку синові обійми,
здатні вмістити всю безбережність світу.

На тоненьких гілках надії,
які завжди