Євген Гуцало

Мій син малює крила літакам,
лелекам, диким гусям і орланам.
Син крила домальовує квіткам —
кануперу, любистку і катрану.

Конваліям, півоніям бучним,
фіалкам, мальвам і

У тирлича весняного — бельканто:
розцвів — немов звучить, немов співа.
Мов промовля на мові есперанто
пелюстка кожна в тирлича жива.

Ген обізвався тирлич язичковий.
І

Не води весняні, а музика флейти розлита,
а музика флейти синіє у чорних лугах.
І в чорних полях зеленіє, напевне, не жито,
а віща жага. Невмируща весняна жага.

Та ще зеленіє

В перший місяць весни стань на чистий рушник дороги
і грудьми припади до грудей березневих вітрів.
Подивися, як зірка за дуб зачепилася рогом,
і послухай, як думка заборсалась в

Спомин про нічку-петрівочку видивом встане хрещатим…
Часто в дитинстві здавалось — за річкою Овлур свистить.
Як тоді пахли під хатою рання настурція, м’ята!
Щиро здавалося — зірка із

Весна зіткала вчора гобелен
у лузі — з трав, із квітів, з верболозів.
Зіткала вітер і зіткала клен,
грози зіткала молоді погрози.

Не відпочивши, вдосвіта весна
сьогодні знов

На хмарах горбатих громи роз’їжджають возами
громи роз’їжджають у хмарах — вози гуркотять
Від воза загубиться колесо — й гримає над нами
За колесом колесо-громом пекельним

Ластівки літають над водою,
і черемхи в’ється білий дим.
Пожурися, дівчино, за мною,
коли був я в світі молодим.

Теплий грім у синій хмарі грима,
дрібен дощик сіється в

Із кожним роком дальшаєш мені —
так зірка в чорну безвість часу пада…
Ти — мов любистку золота досада,
яку колись я звідав навесні.

Таємний вісник пізньої весни —
скрізь

Гей, Остапе Вересаю, наш Гомере невмирущий,
що сидиш на роздоріжжі і співаєш у віках!..
Гей, Остапе Вересаю, вчора сущий, нині сущий,
бо і суща, й невмируща дум твоїх крута

Зелена плоть садів, осяяних плодами.
Зелена плоть трави по берегах річок.
Блакитна плоть небес, що світяться над нами.
Рожева плоть квіток. Музична плоть пташок.

Це червня

Опали з яблунь визрілі слова,
і з груш слова дозрілі теж опали.
І поля недоорана глава
натхнення, як метелиці, заждалась.
Епітети пожовкли — біля тину
клубки рудого полум’я

Хто пісню для гледичії склада?
Хто прославляє дерево тернисте
і в колючках парноперисте листя?
Мабуть, оцих музичних бджіл орда!

Оркестр палає, мерехтить, блищить…
І пісня,

Ромашко — Офеліє з рідного отчого поля,
дівочносте й цното моєї святої землі!
Сьогодні з тобою зустрівся — і душу загоїв
та ще й заспокоїв не приспані часом жалі.

Ромашко —

Із Марфою ми стали гомоніти
про родичів, яких уже нема.
Брати і сестри повмирали в тітки —
з усіх вона зосталася сама.

Марія стала маком на городі —
щороку вироста і

В океані повітря, що хлюпа на долах земних,
що безкрає сьогодні і завтра пребуде безкрає, —
приміські електрички, достоту підводні човни,
від причалів столичних в осінню плавбу

Як добре жити при свічках каштанів!
Ярцвіт-яранка світить по садах.
А по лісах присвічують шафрани,
і завербляник світить по річках.

Як добре жити в сяйві анемонів!
Боза

Що ластівка у небі написала
крилом — достоту пушкінським пером?
Що розчерком крила намалювала
на хмарі, що біліє над селом?

Від бога даним хистом блискавичним,
що криє ум

Вознесіння квіток і трави, вознесіння пташок і любові!
За велінням Ярила і теплих весняних дощів
вознеслися кропива й чебрець, вознеслась вероніка дібровна,
вознеслися Петрові хрести,

Грудка багряного крику,
в чоботи взута червоні,
ходить подвір’ям широким,
мов по зеленій долоні.

Косу тримає на крилах,
косу веселу й іскристу.
Добре її наточили