Євген Гуцало

До мене грім у хату залетів.
Веселий грім з веселими очима,
з веселими крильми поза плечима
і з синюватим мерехтінням брів.

Така поява! І такий проява!
Ми з ним сиділи за

Моря — зелене та блакитне.
Зелене в обріях стоїть.
Блакитне над зеленим квітне,
іскриться і палахкотить.

Зелене — жайворонком сяє,
смарагдом ллється і кипить,
і

Грудка багряного крику,
в чоботи взута червоні,
ходить подвір’ям широким,
мов по зеленій долоні.

Косу тримає на крилах,
косу веселу й іскристу.
Добре її наточили

Опали з яблунь визрілі слова,
і з груш слова дозрілі теж опали.
І поля недоорана глава
натхнення, як метелиці, заждалась.
Епітети пожовкли — біля тину
клубки рудого полум’я

Мандрує день за літніми вітрами.
Поля… Поля… Не видно ні душі.
Село з долини дзвонить криницями,
і шарудять пошерхлі комиші.
Веслує літо в хмарну обологу
по заводях просмоленим

В перший місяць весни стань на чистий рушник дороги
і грудьми припади до грудей березневих вітрів.
Подивися, як зірка за дуб зачепилася рогом,
і послухай, як думка заборсалась в

Ніч — велика чарівниця!
Зчарувала звіра, птицю,
зчарувала всіх людей —
не побачиш їх ніде.

Не побачиш вітра в полі,
ні тополю на роздоллі,
ні метелика, ні бджілку,

Із коромислом по воду
аж до моря зірка ходить.
Коли зірка йде по воду —
весело сміється,
коли зірка йде з водою —
срібло з відер ллється.

Срібна зірка йде з

Куди б поїхати, скажіте,— в світи близькі, в світи далекі?
У Яловець, Лопушну, Шепіт — на верх який, в село яке?
Щоб знов послухати на волі гірських струмків орлиний клекіт,
відчути

Лежачий камінь у траві лежить.
Вода під камінь, кажуть, не біжить.

Лежаче в цього каменя життя.
Отож, лежачі в нього почуття.

Лежача в цього каменя душа,
нікуди в світ вона

Вчора ще недоспілі, а нині уже переспілі,
і одспівані, наче далекі пташині пісні,
твої губи невмілі, а нині такі вже умілі,
мов листки, опустились на губи кленові

В посушливе літо — в душі чебреці вигоряють,
в душі чебреці вигоряють, і в’януть в душі полини.
В посушливе літо — у серці гвоздики конають,
й зривається з уст, мов молитва, загублене

Колись давно тобою марив,
та розлюбилися чомусь
твоїх очей тумани карі
і охололии попіл уст…

А в згадці, радістю повитій,
ота любов чомусь свята,
й горять під попелом

Чи вам не здається, що гру ви програли, маестро?
Програли тоді, коли тільки затіяли гру.
І спільно із вами у грі тій програли оркестри
беріз срібногорлих у чорнім сосновім

Осінь ходить на милицях, дзвонить медалями.
І протези погупують так, наче яблука.
І вдовиця-шипшина палає коралями.
І листочки за вітром луска, мов кораблики.

Руки вітру старого

Губи жіночі, ждучи поцілунку,
схожі на очеретяну суху сопілочку,
що ось-ось забринить ув осінньому лузі,
немов павутинка бабиного літо…

Княгине картопле, як народ наш тебе поважає,
як в тобі віднедавна народ наш не чує душі!
Коли землю орють. І тоді, коли в землю саджають
і кладуть твої бульби у борозни під

О пів на шосту, ввечері, в селі,
коли сніги ряхтять так, як ряхтять жар-птиці,
і сонце догоря, неначе колісниця,
у надвечірніх хмарах, як в золі.

О пів на шосту, ввечері,

От і все… Мов зоря, одгоріло кохання…
Одцвіло, облетіло, мов з дерева лист.
Хай очистить страждання. Хай зцілить страждання.
Хай воно воскресить!

Ти поплач, пожурись…

В