Євген Гуцало

Зайчик сонячний у Жені
цілий день сидів у жмені.

Як заснув маленький Женя,
то заснув і зайчик
в жмені.
Міцно спить до ранку в Жені
зайчик сонячний у жмені.

І

Жив на світі цар Горох.
Був у нього хлопчик Ох.

Цар Горох
і хлопчик Ох
скрізь ходили тільки вдвох.

Цар Горох питався:
— Ох,
правда ж, добре нам удвох?

— Цар

Говорило
мило з шилом
що у шила —
гостре рило,
а тому-то рило
в шила
дуже важко мити
з милом.

Ну, а шило
з гострим рилом
дивувалося із мила.

Я не знаю, хто ти, звідки ти,
із яких прийшла країв —
дні грудневі стануть свідками
серед скошених полів.

Я не знаю, де кінчається
спраглий дотик уст і рук,
де глибинно

Ластівки літають над водою,
і черемхи в’ється білий дим.
Пожурися, дівчино, за мною,
коли був я в світі молодим.

Теплий грім у синій хмарі грима,
дрібен дощик сіється в

Як добре жити при свічках каштанів!
Ярцвіт-яранка світить по садах.
А по лісах присвічують шафрани,
і завербляник світить по річках.

Як добре жити в сяйві анемонів!
Боза

Якось стрілися —
ворона
із самого Лісабона
і дзьобастий чорний крук
із самісіньких Прилук.
Гордо каркнула ворона:
— Я — ворона з Лісабона!
Гордо каркнув
чорний

Павучиха з павуком
павутину ткали
і тихесенько ладком
пісеньку співали:
— Добре нам,
павукам,
павутину ткати,
добре нам,
павукам,
у кутку співати.
— Добре

— Звідки дощ іде?
— Із неба!
— Де іде той дощ?
— Де треба!
Без дороги ходить
скрізь —
через поле, через ліс.
— А чи є у нього ноги?
— Та нащо дощеві ноги,

Коли йде осінній дощ,
зайці в полі варять борщ.

Зайці варять борщ у полі
з буряків та бараболі.

Зайці моркву в борщ кладуть
і капусту в борщ січуть.

Зайці в борщ

Гуска з гускою до качки
Йшли й казали:
— Ми лякачки!

— Ти лякачка!
— Й ти лякачка,
бо удвох ідем до качки.

А якби ми не лякачки, —
по одній ішли б
до

Древо поезії під небеса виростає,
скільки птахів над цим древом завжди пролітає:
голуб-синяк, Голуб сизий. І припутень-голуб.
Винно-рожеві у припутня груди і воло.

Древо поезії

На хмарах горбатих громи роз’їжджають возами
громи роз’їжджають у хмарах — вози гуркотять
Від воза загубиться колесо — й гримає над нами
За колесом колесо-громом пекельним

Конвалії цвітуть у молодій траві,
тремтить роса на вічках дзвонів білих.
І зацвіла весна у мене в голові,
і в почуттях, і в мріях повесніло.

Метафори весни, гіперболи її!
Так

Дзвіночок сміху — мій син — прокидається вранці.
Будить сонце — хай світить. Будить трави — нехай ростуть.
Будить пташок — хай співають… Будить ніжність мою…

Дзвіночок сміху — мій

Ти — віра й надія.

А може, жар-птиця,
що тільки ввижається, мариться, сниться?
Що тільки палає у пітьмі ночей,
і брови летять над морями очей!

Ти — ласка,
ти —

Пітони. Тритони… У клітці дріма ягуар.
Жирафи. Верблюди. Приручені зебри. І іюні.
Хоча й невеличкий, а все-таки це зоопарк,
в якім опинилися навіть Пржевальського коні.

Фазан.

Невже тобі забудеться — колись ми,
йдучи між полину і сокирок,
читали неба сині афоризми,
які світилися поміж хмарок?

Невже тобі забудеться, як потім
ударив грім — і афоризм

Сосни гудуть на шоломі піщаного згірка…
Може, й не сосни, а вітер між сосон гуде…
Видно, як в небі серпневому падає зірка —
падає так, наче в душу із неба гряде.

У берегах, мов

Моря — зелене та блакитне.
Зелене в обріях стоїть.
Блакитне над зеленим квітне,
іскриться і палахкотить.

Зелене — жайворонком сяє,
смарагдом ллється і кипить,
і