Євген Гуцало

Зайчик сонячний у Жені
цілий день сидів у жмені.

Як заснув маленький Женя,
то заснув і зайчик
в жмені.
Міцно спить до ранку в Жені
зайчик сонячний у жмені.

І

Жив на світі цар Горох.
Був у нього хлопчик Ох.

Цар Горох
і хлопчик Ох
скрізь ходили тільки вдвох.

Цар Горох питався:
— Ох,
правда ж, добре нам удвох?

— Цар

Говорило
мило з шилом
що у шила —
гостре рило,
а тому-то рило
в шила
дуже важко мити
з милом.

Ну, а шило
з гострим рилом
дивувалося із мила.

У лисички
є сестричка.
Та сестричка —
теж лисичка.

Дві лисички —
дві сестрички —
мають коника та бричку.

Зветься коник
стрибунець.
Коник — справжній

Лис зустрів у лісі лиса.
Лис із лисом обнялися.

— Здрастуй, лисе!
— Здрастуй, лисе! —
Й знову звірі обнялися.
— Ти не лисий?
— Я не лисий…
— Так чому ти звешся

Моря — зелене та блакитне.
Зелене в обріях стоїть.
Блакитне над зеленим квітне,
іскриться і палахкотить.

Зелене — жайворонком сяє,
смарагдом ллється і кипить,
і

Грудка багряного крику,
в чоботи взута червоні,
ходить подвір’ям широким,
мов по зеленій долоні.

Косу тримає на крилах,
косу веселу й іскристу.
Добре її наточили

Нарядившись у квіти й любисток, весна веселилась.
Солов’єм щебетала, і маяли коси дощів.
Семибарвна веселка у косах, мов бинда, світилась —
Семибарвна вістунка любові і радісних

— Звідки дощ іде?
— Із неба!
— Де іде той дощ?
— Де треба!
Без дороги ходить
скрізь —
через поле, через ліс.
— А чи є у нього ноги?
— Та нащо дощеві ноги,

Коли йде осінній дощ,
зайці в полі варять борщ.

Зайці варять борщ у полі
з буряків та бараболі.

Зайці моркву в борщ кладуть
і капусту в борщ січуть.

Зайці в борщ

Гуска з гускою до качки
Йшли й казали:
— Ми лякачки!

— Ти лякачка!
— Й ти лякачка,
бо удвох ідем до качки.

А якби ми не лякачки, —
по одній ішли б
до

Був сад, як на дитячому малюнку:
відсутність найпростіших перспектив,
і фарб аляпувата неохайність,
і обрію близька горизонталь.
Кора дерев напівзабуто пахла
фіялками і

Я твоя… шепотіли вуста, шелестіли, мов трави.
І ця ніч шепотіла, і грім шелестів за вікном.
Я твоя… шепотіли вуста, й шелестіли заграви,
й блискавки феєричні згоряли над сонним

Ми живемо отут, на землі, край Чумацького битого шляху,
на узбіччі, де пахне полин і блакитний чебрець,
де кропива глуха вироста із космічного праху,
де на пил обертається Місяця

Опали з яблунь визрілі слова,
і з груш слова дозрілі теж опали.
І поля недоорана глава
натхнення, як метелиці, заждалась.
Епітети пожовкли — біля тину
клубки рудого полум’я

Конвалії цвітуть у молодій траві,
тремтить роса на вічках дзвонів білих.
І зацвіла весна у мене в голові,
і в почуттях, і в мріях повесніло.

Метафори весни, гіперболи її!
Так

Пітони. Тритони… У клітці дріма ягуар.
Жирафи. Верблюди. Приручені зебри. І іюні.
Хоча й невеличкий, а все-таки це зоопарк,
в якім опинилися навіть Пржевальського коні.

Фазан.

Невже тобі забудеться — колись ми,
йдучи між полину і сокирок,
читали неба сині афоризми,
які світилися поміж хмарок?

Невже тобі забудеться, як потім
ударив грім — і афоризм

Сосни гудуть на шоломі піщаного згірка…
Може, й не сосни, а вітер між сосон гуде…
Видно, як в небі серпневому падає зірка —
падає так, наче в душу із неба гряде.

У берегах, мов

Блакитний час, прикинувшись водою,
тече в піщаних, чистих берегах.
тече із величавою журбою —
так, як тече високий в небі птах.

Над водами блакитними схилюся
своїм веселим