Євген Гуцало

Опали з яблунь визрілі слова,
і з груш слова дозрілі теж опали.
І поля недоорана глава
натхнення, як метелиці, заждалась.
Епітети пожовкли — біля тину
клубки рудого полум’я

Стриножені коні хропуть уночі за горою.
У травах, над обрієм, місяця жовта чалма.
То крадеться тьма?.. Хтось прикинувся темною тьмою?..
То пугач озвався?.. То пугачем скрикнув

Говорило
мило з шилом
що у шила —
гостре рило,
а тому-то рило
в шила
дуже важко мити
з милом.

Ну, а шило
з гострим рилом
дивувалося із мила.

У лисички
є сестричка.
Та сестричка —
теж лисичка.

Дві лисички —
дві сестрички —
мають коника та бричку.

Зветься коник
стрибунець.
Коник — справжній

Лис зустрів у лісі лиса.
Лис із лисом обнялися.

— Здрастуй, лисе!
— Здрастуй, лисе! —
Й знову звірі обнялися.
— Ти не лисий?
— Я не лисий…
— Так чому ти звешся

Їжачиха і їжак
не помиряться ніяк.

— Ти колючий! Пострижися!
— Ти колюча! Не колися!

— Я колючий?
Хто б казав!
— Нащо ти колючу взяв?

— Від колючого я чую!
—

Якось стрілися —
ворона
із самого Лісабона
і дзьобастий чорний крук
із самісіньких Прилук.
Гордо каркнула ворона:
— Я — ворона з Лісабона!
Гордо каркнув
чорний

Весь світ — це музики руда тверда й сувора.
Руда — повітря я полум’я, вода й земля.
В первісній цій руді мелодії прозорі,
ще не народжені, німі ще, глухо сплять.

В граніті

Весна зіткала вчора гобелен
у лузі — з трав, із квітів, з верболозів.
Зіткала вітер і зіткала клен,
грози зіткала молоді погрози.

Не відпочивши, вдосвіта весна
сьогодні знов

Нарядившись у квіти й любисток, весна веселилась.
Солов’єм щебетала, і маяли коси дощів.
Семибарвна веселка у косах, мов бинда, світилась —
Семибарвна вістунка любові і радісних

Гуска з гускою до качки
Йшли й казали:
— Ми лякачки!

— Ти лякачка!
— Й ти лякачка,
бо удвох ідем до качки.

А якби ми не лякачки, —
по одній ішли б
до

Був сад, як на дитячому малюнку:
відсутність найпростіших перспектив,
і фарб аляпувата неохайність,
і обрію близька горизонталь.
Кора дерев напівзабуто пахла
фіялками і

Я твоя… шепотіли вуста, шелестіли, мов трави.
І ця ніч шепотіла, і грім шелестів за вікном.
Я твоя… шепотіли вуста, й шелестіли заграви,
й блискавки феєричні згоряли над сонним

Рятуємо чисте повітря. Рятуємо воду —
в морях. В океанах. В малих і великих річках.
Рятуємо рідкісних птахів — не всі ще породи,
а ті, що зникають в полях, у лісах, у

Із коромислом по воду
аж до моря зірка ходить.
Коли зірка йде по воду —
весело сміється,
коли зірка йде з водою —
срібло з відер ллється.

Срібна зірка йде з

Ми живемо отут, на землі, край Чумацького битого шляху,
на узбіччі, де пахне полин і блакитний чебрець,
де кропива глуха вироста із космічного праху,
де на пил обертається Місяця

Спомин про нічку-петрівочку видивом встане хрещатим…
Часто в дитинстві здавалось — за річкою Овлур свистить.
Як тоді пахли під хатою рання настурція, м’ята!
Щиро здавалося — зірка із

Конвалії цвітуть у молодій траві,
тремтить роса на вічках дзвонів білих.
І зацвіла весна у мене в голові,
і в почуттях, і в мріях повесніло.

Метафори весни, гіперболи її!
Так

Сосни гудуть на шоломі піщаного згірка…
Може, й не сосни, а вітер між сосон гуде…
Видно, як в небі серпневому падає зірка —
падає так, наче в душу із неба гряде.

У берегах, мов

Блакитний час, прикинувшись водою,
тече в піщаних, чистих берегах.
тече із величавою журбою —
так, як тече високий в небі птах.

Над водами блакитними схилюся
своїм веселим