Євген Гуцало

Дві курочки-чубарочки
знайшли дві срібні чарочки, —
и відтак пішло в чубарочок,
щоб воду, пити з чарочок.

Наллють води у чарочки
дві курочки-чубарочки,
й радісінькі

Жив на світі цар Горох.
Був у нього хлопчик Ох.

Цар Горох
і хлопчик Ох
скрізь ходили тільки вдвох.

Цар Горох питався:
— Ох,
правда ж, добре нам удвох?

— Цар

Малинове. Хрещато. Бузково.
У дитинстві, в дитячі роки.
Я сиджу на порозі кленовім
і годую пташок із руки.

Прилетіли з веселого світу,
з того світу, що сам — наче птах,

Половіє тиша в веснянім житі.
Обізвешся — і з слова живого
вилетить жайворон…

Зазирну в душу волошки — побачу блакить.
Зазирну в душу джерела — побачу прохолоду.
Моє почуття так освітило сонячний день,
що було видно в небі падучу зірку.

Сію, сію, засіваю,
господаря викликаю:
– Дайте, дайте хлібчика
для малого кібчика,
для кібчика-кобчика –
для веселого хлопчика.

Сію, сію, засіваю,
господаря

— Звідки дощ іде?
— Із неба!
— Де іде той дощ?
— Де треба!
Без дороги ходить
скрізь —
через поле, через ліс.
— А чи є у нього ноги?
— Та нащо дощеві ноги,

Моря — зелене та блакитне.
Зелене в обріях стоїть.
Блакитне над зеленим квітне,
іскриться і палахкотить.

Зелене — жайворонком сяє,
смарагдом ллється і кипить,
і

Із коромислом по воду
аж до моря зірка ходить.
Коли зірка йде по воду —
весело сміється,
коли зірка йде з водою —
срібло з відер ллється.

Срібна зірка йде з

Коли йде осінній дощ,
зайці в полі варять борщ.

Зайці варять борщ у полі
з буряків та бараболі.

Зайці моркву в борщ кладуть
і капусту в борщ січуть.

Зайці в борщ

Знову ледве мріють лебеді у полі,
а навколо білий холод і зима,
і, як мати, стала за селом тополя,
що чекає сина, а його нема.
Знову ледве мріють лебеді у полі,
сіється донизу

На березі мого серця,
не полетівши в вирій, зимували
дві пісні, наче птиці! А сьогодні
до них вернувся з чужини журавлик,
і я радий: тепер вони утрьох —
дві пісні, наче птиці,

Пітони. Тритони… У клітці дріма ягуар.
Жирафи. Верблюди. Приручені зебри. І іюні.
Хоча й невеличкий, а все-таки це зоопарк,
в якім опинилися навіть Пржевальського коні.

Фазан.

Невже тобі забудеться — колись ми,
йдучи між полину і сокирок,
читали неба сині афоризми,
які світилися поміж хмарок?

Невже тобі забудеться, як потім
ударив грім — і афоризм

Зайчик сонячний у Жені
цілий день сидів у жмені.

Як заснув маленький Женя,
то заснув і зайчик
в жмені.
Міцно спить до ранку в Жені
зайчик сонячний у жмені.

І

Із кожним роком дальшаєш мені —
так зірка в чорну безвість часу пада…
Ти — мов любистку золота досада,
яку колись я звідав навесні.

Таємний вісник пізньої весни —
скрізь

Ти

В очах барвінок принесла і тишу
На жадібних устах.
У білі сурми квіту
В саду сурмили молоді акації,
Світила
Заплутувались у косах твоїх.
А ніч!

А ніч яка

…І новорічна ніч – як казка.

Я,
Засипаний сніжинками й зірками,
Ітиму манівцями неба,
Чумацьким Шляхом…
Слабка людина, не втерплю,
Щоб пальцями не зачепити струни

Як добре жити при свічках каштанів!
Ярцвіт-яранка світить по садах.
А по лісах присвічують шафрани,
і завербляник світить по річках.

Як добре жити в сяйві анемонів!
Боза

Відро защебетало у криниці.
Совою глухо ухнула вода.
Ні місяця. Ні зірки. Ні зірниці.
І мла — мов горе! Горе ж — не біда…

Де стежки світло фосфоричне, кволе?
Де чорний ліс?