Євген Гуцало

Не води весняні, а музика флейти розлита,
а музика флейти синіє у чорних лугах.
І в чорних полях зеленіє, напевне, не жито,
а віща жага. Невмируща весняна жага.

Та ще зеленіє

Гуска з гускою до качки
Йшли й казали:
— Ми лякачки!

— Ти лякачка!
— Й ти лякачка,
бо удвох ідем до качки.

А якби ми не лякачки, —
по одній ішли б
до

Опали з яблунь визрілі слова,
і з груш слова дозрілі теж опали.
І поля недоорана глава
натхнення, як метелиці, заждалась.
Епітети пожовкли — біля тину
клубки рудого полум’я

Блакитний час, прикинувшись водою,
тече в піщаних, чистих берегах.
тече із величавою журбою —
так, як тече високий в небі птах.

Над водами блакитними схилюся
своїм веселим

Не знаєм, де грози оселя,
чи є туди які стежки.
Підем по променю веселім,
бо так, напевне, навпрошки.
Легкі од радості й прозорі —
бо нас трудний покликав шлях —
перебредем

Грудневий Буг ще не замерз.
Повільно
Гойдає в берегах свинцеві хвилі.

Ген
Із гіпсу виліплена дівчина
Чаїно руки склала, і здається,
Що, забажавши простору і лету,

Осінь — у барвистому намисті.
Як циганка — з бубоном в руці.
Поцілунок — чистий і вогнистий
на моїй зоставила щоці.

Не забуду: вчора в бубон била,
танцювала, дика і

Лисенята й вовченята
посідали на санчата.

Ще й до них зайчата
сіли,
і санчата
полетіли!

І санчата полетіли –
аж у вухах засвистіло,
полетіли
по узвозу

Говорило
мило з шилом
що у шила —
гостре рило,
а тому-то рило
в шила
дуже важко мити
з милом.

Ну, а шило
з гострим рилом
дивувалося із мила.

Із коромислом по воду
аж до моря зірка ходить.
Коли зірка йде по воду —
весело сміється,
коли зірка йде з водою —
срібло з відер ллється.

Срібна зірка йде з

Конвалії цвітуть у молодій траві,
тремтить роса на вічках дзвонів білих.
І зацвіла весна у мене в голові,
і в почуттях, і в мріях повесніло.

Метафори весни, гіперболи її!
Так

Такі близькі чомусь мені —
вечірні небеса імлисті
і непорочне чистий сніг,
мов’думка непорочно чиста.

До щему дороге чомусь —
усе, що поміж нами сталось,
і слово, що

Вознесіння квіток і трави, вознесіння пташок і любові!
За велінням Ярила і теплих весняних дощів
вознеслися кропива й чебрець, вознеслась вероніка дібровна,
вознеслися Петрові хрести,

Я знов сьогодні археолог.
Уранці в сивий степ прийшов.
На полині сіріє порох,
немов подертий в клоччя шовк.

Ген блима волошковим зблиском
прибляклий

Був сад, як на дитячому малюнку:
відсутність найпростіших перспектив,
і фарб аляпувата неохайність,
і обрію близька горизонталь.
Кора дерев напівзабуто пахла
фіялками і

У лисички
є сестричка.
Та сестричка —
теж лисичка.

Дві лисички —
дві сестрички —
мають коника та бричку.

Зветься коник
стрибунець.
Коник — справжній

Сосни гудуть на шоломі піщаного згірка…
Може, й не сосни, а вітер між сосон гуде…
Видно, як в небі серпневому падає зірка —
падає так, наче в душу із неба гряде.

У берегах, мов

В їжака є кожушок
із колючих колючок.
Дуже тепло їжаку скрізь
ходити в кожушку.

Коли спати він лягає,
кожушок свій не знімає.
Кіт просив у їжака
поносити

Притулюся щокою
до щоки вересневого сонця —
і згадаю матір свою.

У дереві кожному скрипка, говорять, живе,
у дереві кожному скрипка живе і співає.
Спинись і послухай, як скрипка до себе зове,
спинись і послухай, як скрипка тобі промовляє.

Та