Володимир Свідзінський

Довіку б тут,
На полі юності моєї,
На сугорбі, стояти самотою
І бачити круг себе тільки ніч,
Надихану земною теплотою!
Але стояти не живому
І не бездумному, а так,
Як

І час далекий, і земля далека,
А пам’ятаю все. Маленький двір,
Страпата стріха. На гнізді лелека
Задумався. В саду ласкавий мир.

Ласкавий мир в вечірньому промінні,
Ласкавим

Під голубою водою
Живу я, живу…
Золотоокий рибак надо мною
Закидає сіть огневу.

Крізь принадливі очка – знаю
Не раз, не два я промкнусь,
В баговінню садів погуляю,
А

Шукає чуда в звуках, у світлі,
В старому гаю, на квітчастій болоні.
Мріє з’єднати небо і землю,
Як дві ласкаві долоні.

Іноді багне голубити світ,
Як голівку малого

Спи. Засни.
Повертались на берег рибальські човни.
Хмарка по хмарці спадає до сходу,
Як по листку листок.
Два верхівці під’їжджають до броду:
Сивий кінь поклав копита в

Вже ані словом, ні співом,
ні блиском очей не приваблю
Юного серця.
Та є в мене доня, мій паросток ніжний,
Буде любити мене і вечірнього.
Буду їй милий
Навіть тоді,
як

Вернули з поля голуби,
Став мирний вечір коло хати.
Забудься денної турби:
Вернули з поля голуби,
Німіє вітер голубий,
Не сміє листя колихати…
Вернули з поля

Ніч голубая,
Ніч потекла.
Тепло дрімає
Липова мла.

В темній алеї
Смутен іду.
Запах тополі
Віє в саду.

Місяця чоло
Дим обволік.
Зникне, як дим

Ударив дощ, заколихав
Полудня спокій величавий,
З квітучого горошку галяв
Стовпи метеликів підняв.

Де ж ти? Твоєї пісні звук,
Линувши, потопила злива.
Дивлюсь: з

Запах меду і дим гіркий
Над садом вечірнім.
Паровози криками торсають тишу.
Піаніно печаль свою
Кладе пластівнями на трави, на віти.

Я сиджу осторонь золота на ослоні.
Я

Холодна тиша. Місяцю надламаний,
Зо мною будь і освяти печаль мою.
Вона, як сніг на вітах, умирилася,
Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.

Три радості у мене

М. Степнякові

Із-за жовтого клена
Жарка зоря в павутинні.

Гашу над столом моїм
Полум’я зблідлий листок,
А з ним
І розцвіти милої казки.
Цілу ніч

Як хочеться покинути себе,
Свої гризоти, спогади, бажання…
На березі морськім знаходять діти
Камінчики блискучі – може, я
Знайду собі де-небудь іншу вдачу
І стану інший –

Висхли, висхли ранні роси,
і не пив я їх.
А тепер… Лежать покоси
на полях пустих.

Будуть роси ще вечірні…
смутно я уп’юсь.
І в степи, степи незмірні
тихо

Стара, старенька,
Босі, потріскані ноги,
В одній руці костур,
У другій кошик.
Прихилилась лицем до церковного муру
І наче завмерла.
Темна. Ні синього неба,
Ні свіжого

Моя дорога в край незнаний,
Моя дорога в далечінь.
Іду один. Немає сонця;
Навколо мене тиша й тінь.

* * *

Навколо мене все погасло:
Всі барви, звуки, всі пісні.

Вона прийшла. Іде лісами.
А вже давно зів’яло все,
О скільки ніжности і жалю
Вона в душі своїй несе.

Побачила клен-древо журне,
І зупинилась перед ним,
І доторкнулася

Набігають бистрі хмари
На сади на весняні.
Загримить, по листю вдарить
І затихне вдалині.

Перейде, а по годині
З чаші світлої униз
Стрімголов ізнову рине
Буйних

Так близько мій край заповітний:
Лиш гори отсі перейти,
І міг би я з серця свойого
Всі скорбі життя зволікти.

І міг би я знов привітати
І молодість світлу мою,
І ту, що

В часи давноминулі,
Як сі степи, просторе
Лежало тут безплодне
Світло-пустельне море.

Під поломним промінням
У блискітках сліпучих
І дихала, й двигтіла
Безодня вод