Володимир Свідзінський

Зелені свята, весняні свята!
Липовим гіллям замаєна хата,
Липовим гіллям, татарським зіллям,
Чим весна багата.

Під синім небом, ласкавим світом
Земля красує розмаїтим

Мені ти милий з давніх літ.
Один закон, один завіт
Оба ми берегли любовно,
Жадали одного вінка,
Чиясь таємная рука
Нам душі збурила чудовно,
Як подих ночі сон листка,
І

Вже хутко день. Сховався місяць.
Здригнувсь жахливий сон.
Краса небес, провісник сходу,
Палає Оріон.

Боєць потужний, над землею
Простяг він ясний міч:
Загин усім, хто

Їду-поїду на бистрім коні
Крізь попіл ночі, крізь полум’я днів,
Тільки пісня бринить за сідлом,
А слідом –
Одинадцять друзів моїх,
Одинадцять місяців молодих.

Велика

Біла пушинка пливе над сіножаттю – легке суденце,
Несене струменем вітру, куди забажає недбалий.
Десять одного гнізда промінясто розходиться щоглів;
Отже, нема ні стерна, ні весла. Та

Вино зорі — і лід вікна.
Бринить у червені стіна,
А килима загуслий дим
Зробився плавко-золотим.

І широчіє літній степ.
Там тиша голубиних крил.
Високо соняшник

Із огневого джерела,
Розкритого в небеснім полі,
Ви пили, древа лісові,
І довго потім у неволі
Томились промені живі.
Але палаючим ключем
Я розімкнув темницю їх,
І от

І цей листочок,
Як я, – єдиний:
Не був ніколи
І знов не прийде,
Дитя і плеканець
Одної весни.

І цей листочок,
Як я, уп’ється
Любов’ю неба,
Землі

Тільки в вечірньому мороці
Та насурмився хати ріг –
Розхрабрувався гриб у саду.

Плавлю, поплавлю
На мряці-тумані,
Всіх пов’ялю!
Тих, що в цій хаті нещасній,
На своїй

Розхиляю колосся, іду.
Устріч – арнаутка чорнява.
Слава вам, рідні поля,
У вечірній тихості слава!

Уже видко верхівки топіль.
Покажеться й хата затого,
Коли голос: “На

Роздумано, важно ступали коні.
Ти лежала високо й спокійно,
Сама непорушна, ти всіх вела.
Суворі люди ішли за тобою,
І діти також тебе проводжали.
Праворуч текло вечірнє

Одступається небо,
Виводить поля з таїни.
І от полувінком свіжим
Встають коралеві горби,
А в їх затоці, мирному падолі,
Яблуневі сади цвітуть,
І сонце, як легкий

Нерозвійно нагусла над мокрим вікном
Осліплених днів каламуть.
Речі спокійно живуть,
Не зринають гіркі слова,
І сіріє печаль моя,
Як під льодом трава.
Заростає дзеркало

Не в бога смерті і рабства —
Вірю в одвічне буття
Творчої сили і радості світлої
І що я її паросток,
Листок на гілці, дитя.
Не жадає від мене нічого,
Світлом чарує душу

Лице люстра мертвіє в тіні
І задавнена тиша спить,
Як налита в миску вода.
Тільки руки мої живуть –
Іноді чудно, якось окремо,
Іноді рух моїх рук
Вертає мене з

Десь дощ іде –
Не мовкнуть голоси зозуль.
Чи хлопчик я?
Так хочу дохопитися рукою до гнізда,
Де блискавка лежить,
Як вовною обтулена змія.
Десь дощ іде.

І довго шукав я живущої води,
Аж повісила мені дуплината верба:
“Живої води нема на землі,
А як зугарний дійти, поспитай у сонця”.

І я знайшов неходжені дороги,
Передався за

Настане день мій сумний –
Одлечу, одімкнусь од багаття живого,
Що так високо зметнуло,
Так розквітчало чудовно
Свій співний, поривний вогонь.
І погаснеш для мене
Ти,

Коли ти була зо мною, ладо моє,
Усе було до ладу,
Як сонце в саду,
А тепер розладнався світ, ладо моє.

Встала між нами розрив-трава.
Розрив-трава високо росте,
Розірвала

Як білий дух, метався сніг,
І раптом склав блискучі крила,
І знемощів, і ничма ліг…
Невже звестись йому несила?

Здавалось, тільки на часинку
Лицем припав він до