Володимир Свідзінський

Вже хутко день. Сховався місяць.
Здригнувсь жахливий сон.
Краса небес, провісник сходу,
Палає Оріон.

Боєць потужний, над землею
Простяг він ясний міч:
Загин усім, хто

Коли ти була зо мною, ладо моє,
Усе було до ладу,
Як сонце в саду,
А тепер розладнався світ, ладо моє.

Встала між нами розрив-трава.
Розрив-трава високо росте,
Розірвала

Лице люстра мертвіє в тіні
І задавнена тиша спить,
Як налита в миску вода.
Тільки руки мої живуть –
Іноді чудно, якось окремо,
Іноді рух моїх рук
Вертає мене з

Одступається небо,
Виводить поля з таїни.
І от полувінком свіжим
Встають коралеві горби,
А в їх затоці, мирному падолі,
Яблуневі сади цвітуть,
І сонце, як легкий

Незмінно жду прибою в час вечірній,
Або щоб місяць,
плеканий в теплі,
З тонким уривком хмари на чолі,
Замислено різьбив сади нагірні.

Та в далині зосталось миле

Голубими очима
Вдивляється в небо дитя –
Голубими дорогами
Одпливає, одходить життя.

Десь нема вже високого саду,
Що до мене клонився-шумів,
Десь порубані й верби

Ніч голубая,
Ніч потекла.
Тепло дрімає
Липова мла.

В темній алеї
Смутен іду.
Запах тополі
Віє в саду.

Місяця чоло
Дим обволік.
Зникне, як дим

Коли весь двір пірнав у тінь,
На пасіку, поза курінь,
Тягнуло димом від сушарні.
А ми гуляли в ловитки,
І ти ховалась за дубки
Або за горбики цвинтарні.

А потім сонце

І час далекий, і земля далека,
А пам’ятаю все. Маленький двір,
Страпата стріха. На гнізді лелека
Задумався. В саду ласкавий мир.

Ласкавий мир в вечірньому промінні,
Ласкавим

Люблю. Покинуто, самітно.
А вже поля мої пусті;
У парку клени золоті,
І осінь віє непривітно.

Люблю, люблю. Ходжу без цілі.
Щось жалібно шепоче гай
І ронить листя. Листя

Як важко дихає ся ніч!
Неначе в ній вогонь таїться…
…На ніжне лоно з білих пліч
Коса потоками зміїться…

Спахнула блискавка з-за гір;
Безодня пітьми в надрах тучі
…Як

Ти велетнем по високості
Верстаєш бистрий хід,
Але на зоряній розтоці [1]
Твій заникає слід.

Я тут, на долі, одиноко
Іду кудись, як ти.
Мій мертвий прицвітень [2] — як

Рушив вітер ясенові віти,
Сколихнув шумку свою колиску.
А від сходу,
крізь запону листя, –
Повінь блиску.

Білі ружі тепло засіяли,
Розсвітився промінь на леваді.
Я не

Як темно стало. Десь сонце скрилось.
Глуха стежинка у морок кличе;
Між сірих грабів берези білі –
Як похоронні свічі.

Збуджаю пущі, повні дрімоти,
Тривожу думи

Лежать руїною палати гордовливі,
Кругом, буяючи, розполонивсь бур’ян;
Не криє виноград альтанки вимисливі,
І співним плюскотом не хлюпає фонтан.

В тіні алей, глибоких і

На тихім заліску — там день пливе, як сон…
Бринять, дзигочуть мух повітряні загони,
І коників сюрчать невидні легіони,
І золотий літає махаон.

Вгорі — небес прозірчасті

Як тебе утомить місто,
Як знесилишся в борні,
Навісти мене, коханий,
У моїй самотині.

В мене зелено і свіжо,
Повен тихости мій двір
І до мене з вітром плине
Аромат

Не вій, вітре буйнесенький,
Не шуми в садочку;
Не розхвиляй зелен-листя
На тім ясеночку.

Під ним козак молоденький
Чи спить, чи дрімає,
По кривавім бойовищу
Спочин

Ой красно ти, яблунько,
Зацвітала.
Ой рясно ти, зеленая,
Плодів приношала.
Була б ти багата,
Та прийшли дівчата
І ласії діти,
Розхильчасті

Прийшов до саду, де був хлопчиком.
В паморозній тиші вечора
Усі дерева сколихнулися.
— Де ти так довго-довго був?
Либонь, усі світи обійшов,
Обтрусив золоту яблуню,
Пив воду