Володимир Свідзінський

Мільйони кружечків піни
Пливуть за водою каламутною;
З-під весла блискучі змійки
Розбігаються з піснею півчутною.

Крізь прозорий туман вода червоніє,
А там поверхня неначе з

Весняний ранок на землі,
Коли так радісно дзвенить
Освіжене росою поле
І листя, сонцем переткане,
Коли облиті блиском води
Неначе б’ються в срібній сіті,
Накинутій далеким

По лісі шум, розливний шум
Неперестанний…
Гойдаються верхи дубів
Високостанних.
Над ними хмари, як примари,
Пливуть без дум,
А долі — срібне щебетання,
Зозулі

Тут день — неначе сон прозорий.
Як тихий корабель,
Пливуть кудись ліси, і гори,
І дикий безлад скель.

Пливуть отари на узбоччі,
Пливе стрімкий обрив…
І звідусіль сіяє в

Набігають бистрі хмари
На сади на весняні.
Загримить, по листю вдарить
І затихне вдалині.

Перейде, а по годині
З чаші світлої униз
Стрімголов ізнову рине
Буйних

Вона прийшла. Іде лісами.
А вже давно зів’яло все,
О скільки ніжности і жалю
Вона в душі своїй несе.

Побачила клен-древо журне,
І зупинилась перед ним,
І доторкнулася

Моя дорога в край незнаний,
Моя дорога в далечінь.
Іду один. Немає сонця;
Навколо мене тиша й тінь.

* * *

Навколо мене все погасло:
Всі барви, звуки, всі пісні.

У тьмі, як море, сад шумів.
Десь билися огненні крила,
Вода лилась і плюскотіла,
І грім розкотисто гримів.

Але затихло все поволі.
Між хмарами в височині
З’явились галяви

Усе в далечінь я дивлюся,
Усе в степову далечінь.
Часами, мені так здається,
Я бачу легесеньку тінь.

Іде вона тихо по полю
У білій одежі своїй,
В душі моїй будить

Ходім туди, у ліс, на гору!
Так свіжо там в південний час.
Нас стрінуть берести і граби
І холодком обіймуть нас.

Є місце там: здовж косогору
Щовби і брили

Сіяє сад, від наморозі білий.
А тихо в нім! Нігде сухий листок
Не шелесне. Ні вітер легкокрилий,
Ні бистрий птах не сколихне гілок.

* * *

Настала ніч. Небес блискучий

Весна. Розкрились небеса.
Збудилось все, що жити здібне.
І от згортають діти знов
Торішнє листя непотрібне.

Веселі діти: гомін, сміх…
Вони весні служити раді.
Нехай тепер

Стара, старенька,
Босі, потріскані ноги,
В одній руці костур,
У другій кошик.
Прихилилась лицем до церковного муру
І наче завмерла.
Темна. Ні синього неба,
Ні свіжого

Висхли, висхли ранні роси,
і не пив я їх.
А тепер… Лежать покоси
на полях пустих.

Будуть роси ще вечірні…
смутно я уп’юсь.
І в степи, степи незмірні
тихо

Вже з дерева життя мойого
Пожовклий лист паде,
А черга днів безперестанно
До тайних меж веде.

Прийду, прийду в країну мертву,
До мертвих берегів,
І обведу глибоким

Тихо плине місяць повний,
Осяваючи блакить.
Дивну власть, чудовну силу
Мертвий зір його таїть.

Наче чари невидимі
Ллються зверху на моря,
І бурхливо рвуться води
До

Цілий день палючий вітер,
Буйний суховій…
Цілий день перед очима
Милий образ твій.

На південнім краї неба
Сріблястий туман…
Ой тумане-безумане,
Сам я

Нежданий сніг упав на брость зелену,
Як сум на серце молоде…

Покірливо схилилася берізка,
Гілок обтяжених угору не зведе.

Збіліло все, замовкло, заніміло,
Панує скрізь

З-за похилої стодоли
Смутно дощик повела,
На оріх, оріх волоський
Каламуттю налягла.

Зажурила всю долину,
Притуманила лісок,
Загурчала у відерце,
Як у дудку

Я вгорі, над лісом.
День — блакитна повінь.
Десь внизу, глибоко,
Шум потока ллється.

Що це? Через гори
Хтось до мене лине…
Крила розгортає…
О, невже ж то