Володимир Свідзінський

Тече берізка
Тремтячим блиском,
За буйним вітром
Простягши гілля;
Могучі клени
Свій шум зелений
Бурхливо клонять
На свіже зілля.

А буйне збіжжя
Аж до

Наболіли деревам за довгий день,
Наболіли голови од буйного шуму:
Притьмом налягає навратливий вітер!
Настала ніч, а чи буде спокій?
«Ти, цвіркун, стережи печі,
Темних богів,

Коли я був у цій країні?
Коли ці пасма круглих гір
Над краєм водної пустині,
Як нині, вабили мій зір?

Пливу на обрій невідомий
По океані колихкім.
Відкіль же островок

Ти увійшла нечутно, як русалка,
Обличчя тлінне, спущені повіки,
Вогка земля в одежі. Ти сказала,
Глузливо усміхаючись: — А, морок,
Морока, труд гіркий — живу сховати! —
Я

Десь з’єдналися тисячі сонців,
Що так сіяє гарячий ранок;
Небесні вінця тремтять злотисто,
Від дивних звуків ширшає серце.

О яке поле безкрає, безгранне!
І знову мила мені

Так сумно тут здавалось самотою,
А ти, дівчинонько, прийшла —
І стало так, неначе ти з собою
Ясного сонця принесла.

Дивлюсь — усі гроби травою густо вкриті,
В траві

Лежать руїною палати гордовливі,
Кругом, буяючи, розполонивсь бур’ян;
Не криє виноград альтанки вимисливі,
І співним плюскотом не хлюпає фонтан.

В тіні алей, глибоких і

Настане день мій сумний –
Одлечу, одімкнусь од багаття живого,
Що так високо зметнуло,
Так розквітчало чудовно
Свій співний, поривний вогонь.
І погаснеш для мене
Ти,

І довго шукав я живущої води,
Аж повісила мені дуплината верба:
“Живої води нема на землі,
А як зугарний дійти, поспитай у сонця”.

І я знайшов неходжені дороги,
Передався за

Розхиляю колосся, іду.
Устріч – арнаутка чорнява.
Слава вам, рідні поля,
У вечірній тихості слава!

Уже видко верхівки топіль.
Покажеться й хата затого,
Коли голос: “На

Вино зорі — і лід вікна.
Бринить у червені стіна,
А килима загуслий дим
Зробився плавко-золотим.

І широчіє літній степ.
Там тиша голубиних крил.
Високо соняшник

Віють – не віють
Крила серпневої ночі.
Як легко упала вона
На каменисту долину.
Як освітила гори,
Як потік розсрібнила!…
І тихо в долині.
По диких заломах

Зелені свята, весняні свята!
Липовим гіллям замаєна хата,
Липовим гіллям, татарським зіллям,
Чим весна багата.

Під синім небом, ласкавим світом
Земля красує розмаїтим

Спи. Засни.
Повертались на берег рибальські човни.
Хмарка по хмарці спадає до сходу,
Як по листку листок.
Два верхівці під’їжджають до броду:
Сивий кінь поклав копита в

Буває, в час самотніх дум
Дивочна мрія в серці зрине,
На мить одну привабить ум
І десь у безвісті загине.

Та дні минуть, пройдуть літа,
І скресне крига забування,
І знов

Вже ані словом, ні співом,
ні блиском очей не приваблю
Юного серця.
Та є в мене доня, мій паросток ніжний,
Буде любити мене і вечірнього.
Буду їй милий
Навіть тоді,
як

Мені ти милий з давніх літ.
Один закон, один завіт
Оба ми берегли любовно,
Жадали одного вінка,
Чиясь таємная рука
Нам душі збурила чудовно,
Як подих ночі сон листка,
І

Тільки в вечірньому мороці
Та насурмився хати ріг –
Розхрабрувався гриб у саду.

Плавлю, поплавлю
На мряці-тумані,
Всіх пов’ялю!
Тих, що в цій хаті нещасній,
На своїй

Зав’язують, затягають,
Як ряска плесо.
Живущим погрівом – сонце,
Гіркавим пилом – полинь,
Миром – тінь:
“Забудь… Покинь…”

“Милі, милі, один же вік.
Покинути, що

Теперішнє! Мов хатка картяна,
Ти падаєш од подиху зітхання,
Од руху вуст — а завжди непорушне.
Теперішнє! Золотогранна свічка,
Що кожну мить згоряє безнастанно
На сонячнім