Володимир Підпалий

Перепочить присіли ми… Вода
під кручею, немов крізь сон, стогнала,
відхлинуть поспішаючи… Руда
від глини хвиля хвилю переймала,
зливалась і темніла вдалині,
на бистрині

Коли мені легко-легко
на серці, тоді я знаю,
чого воно так зробилось:

сьогодні з-за океану
на кінчикові світанку
вернулись додому птахи…

Їм важко було

Не пролетіли, не пройшли вони,
не загубились у мирській безодні
ні ті, що за межею давнини,
ні ці, що стали на межу сьогодні…

Це ж точно так, неначе хлопчаки
в заводія

У лісі мертвому ялинки
ростуть собі на чорнім тлі,
немов не треба їм ні сонця,
ні соків теплої землі…

І творять між снігів молитву:
хай вітер свище угорі,
хай вивірки

Хіба скажу про те, як ночі
у червні повагом повзуть,
не менші дні мені пророчать
і передсвітків каламуть…

Хіба скажу про те, як слово
лише тебе одну шука,
мене ж

С. Т.

Ніч яка – мов птаха чорне око!
Сніг зійшов. Оголена земля
темряву глибоку і високу
в серце вихиля…

Чи поснуло все, а чи дрімає?
Тільки холод тихо так

Коли зосталось небагато:
устати й вийти,так і є –
не відпуска поріг твій, хато,
не підпуска вікно твоє…

Оте, в якого виглядало
твоє дитинство по війні.
Оте, в якому

Боюсь торкнутись: опечуся.
І не торкнуся – опечусь.
Нагнувшись, питиму – нап’юся.
І як не питиму – нап’юсь.

А вже ж коли на видноколі
майне востаннє далина,
я з волі

Стомившись, буря чорні крила
закинула за чагарі…
Настрахані борсученята
пооживали у норі…

Старі дерева опустили
крислаті крони до землі,
молодняки попіднімали
свої

І мудрий схід і пишний захід
вели усяк свої човни.
На кришталевій бані неба
ловили зайчика вони…

Як він змагався, як пручався,
лягав і знову уставав,
як від кінця до

Сиро і сіро. Дим від села.
Похрестовані літаки погрожують бомбами.
Дитинство було.
І війна була
з милицями сусідовими і окопами…
Ранками сонце до школи йшло
(люльку

Перестаньте сваритися,
сварливі!
Втамуйте голод,
голодні!
Кохайтеся до нестями,
закохані!
Втричі більше ревнуйте,
ревниві!
Щоб поети усього світу
писали

Струни зрячі, вічні струни
Ти торкнеш рукою –
Попливе вкраїнська пісня
Та й Дніпром-рікою.

Хвиля пісні – вища й краща,
То лагідна знову…
Ой Тараса думи віщі –
Для душі

З Єгора Полянського

Коли пального не стачає,
коли пілот в гаспидській млі –
тоді себе він довіряє
тремтливій стрілці на шкалі.

Вона покаже над пітьмою
єдину,

Нодар Нарсія

Не засну. Не знав дня і ночі,
як з роси трави зелені очі
ловлять погляд мій… В цю веремію
про щось інше й думати не смію.

Як природи ярмарок

Між бутафорій, павутиння, пилу
неслава й слава в мирі ужились,
сховавши за оздобу, як могилу,
те, що сміялось-плакало колись.

А тільки зали від людей спочинуть
і смертні

Усе минає. І моя хода
обірветься, перейде у минуле…
А що ж лишиться? На моїх слідах
посходить осока та лобода
і подарує вечір їм зузулине
таке сумне і радісне “ку-ку”,
як і

Аж до очей хустини,
як хмарини,
пухкі й легкі біліють просто неба
і бджоли цяточками золотими
(квітки, та й годі!).
Нене дорога,
ходім до них: мо’, нас до танцю

Рябить Дніпро човнами… За водою,
за повінню знялись і попливли,
мов полетіли, птахи, білі крила
раз по раз опускаючи до хвиль.

А берег причаївся, розгубившись:
зник другий

У полі чорнозему кусні,
і капле зі стріхи в долоні.

В обійстя вертають бусли
з далекого у сьогодні…

Мої білокрилі вершники
з казками дитинства простими,
я вас