Володимир Підпалий

Внизу Дніпро… Над сірою водою
сталеве небо провиса, торкає
той, дальній, берег жовтого піску,
порізаного хвилями на скиби…

Ми тимчасові тут — і ти, і я.
і сосни, що ніколи

Я твій портрет фіалками вберу –
ти ж так любила голубі фіалки.
Мене ти вчила правді і добру,
мене до праці ти привчала змалку…

Я доторкнуся до твого чола,
на ньому зморшки –

Лише ти мене повік не зрадиш,
залишишся у мені назавжди
і тепер, коли іду землею,
і тоді, як в землю перейду…

Зарида дружина над могилою,
спогади перебере товариш,
а

В прозорім дзеркалі затоки
зелені щуки, як тички;
і не мілка і не глибока
отут місцина…
А ярки,
немов стежки, ведуть до броду,
де таволожник —
оддалік,
лякають щук,

Як тут гарно: шелест і шерех,
синій іній, і синя вись,
і вогнями дніпровський берег
над кришталем льоду провис.

І нічого більше не видно.
Загубилися ціль і мета.

Лиш

Сліпорід запливає за густий очерет
і зника у кар’єрах торфяних боліт…
— Пересохне чи ні, пересохне чи ні?
— Скільки років тече, скільки ще він тектиме
століть?

Не питай у

Прошелестів під ногами пил,
у колію наїжджену ліг.
Смага палить губи.
Напийсь
і відпочинь від доріг.

А завтра,
як благословиться на світ,
як сторона підійме червоний

Вузюсінька, мов стрічка, а не річка,
Полощешся, не плещешся, скоріш…
Дніпрова донько, посестро потічка,
Приплинь на хвильку хвилею у вірш!

І знов біжи, бо що ж тобі

Коли я умру, замість мене
залишаться діти,
і турботи щоденні, нові і старі;
коли я умру, замість мене
залишаться квіти,
і степи України й висока вода
на Дніпрі…

Коли

Вдвох сьогодні посидимо ввечері, мамо…
Залиш, будь ласка, ложки і відра…
Я тобі погортаю томів сторінками,
прочитаю – бо вчений – цитати хитрі…

Я тобі розкажу, що пишуть в

Вона бувала то сумною,
а то веселою була.
Вона вела всіх за собою,
супроти всіх сама ішла.

Вона таким ридала сміхом
в Царгороді за козаком!
Вона брела сибірським

Бачиш: між трав зелених,
як грудочки, пташата…
Станьмо ось тут навшпиньки
спокій їх берегти.
Може, не зможу батьком –
стану їм старшим братом;
будь їм, маленьким,

О мово рідна!
В рідній хаті,
як джерело із глибини,
в голодні дні,
у дні багаті,
і на вогнях,
і при багатті —
ти від колиски до труни!..

Хоч не чужою

— Гуси, гуси,
де ви були?
— В синім небі
між хмар пливли
— Де ж те небо?
— Впало в воду.
— А де вода?
— Коло броду.
— А де той брід?
— А там, де ліс.
— А де

Коли мене питають: “Любиш ріки,
річки, і річечки, і потічки?” –
відмовчуюсь: вони в мені навіки,
а для мого народу на віки…

Коли мене запитують: “Народу
чи зможеш

Трішки туману і трішки інею,
неба льодинку холодну —
на шлях…
Вечір, мов казка, над Україною
казка, як вечір,
аж синьо в очах…

Там, за тополями,
за огорожами,
де

У холодному небі
золотий човен
із хмари на хмару,
на хмару із хмари –
і на місці…

Я розкажу тобі таке,
чого не зможе інший,
бо таємницею володіємо
я та

Все змішалося – ринги, ранги
од Дніпра до чукотських юрт –
і про тебе с л о в а соратники
видають – продають.
Бо ж однісіньким їм відомі
достеменне (й нікому більш!)
кожна

Візьміть мене, ліси, – а місця досить, –
не вріжу гілку, не зламаю кущ,
гарячим листям спалахну під осінь,
вдихну в людей замрію диких пущ.
Притрусить теплим снігом нас на