Володимир Підпалий

Поїхали туди, де рідне поле,
і ліс, і річка, й місяць на воді
на стьожках хвиль, немов мала дитина,
гойдається поволеньки… Тоді
засміємося голосно і вільно
та й сторожко

В. Яриничу

Разом вперше чи востаннє ми,
що за шеломянем – невідомо:
Дон чи галич з чорними крильми,
що заждалися на мене довго?..

Змий вологим поглядом

Звуки канули в безвість…
Глухе піаніно
у кутку причаїлось, мов чорних кіт…
От і все. За хвилину стану грудкою глини
між будинків, облич, октав і смичків…
Вічність?..
Спокій

З Великої Багачки дід Лука
ходив по селах криниці копати
і залишав у кожному селі
то спомин по собі,
то теплий дотеп,
то цямрину вербову…
Під Лубнами
нажив синів і

Ти йшов до мене
з глибини віків,
виносячи з катівень
чорні рани,
і підлий морок
в закутках тремтів,
і падали
в кривавий пил тирани…

Ти йшов…
Горіла в полі

Що вулиці…
На вулицях – що?..
В лампах денного світла сліпну, немов сова.
Дядьком із коромислом залізним пройшов,
погойдуючи вогнями-відрами, трамвай…

Хапюсь за колію:

Із Джорджі Пховелі

Сонце навзаході. Довшають тіні.
Смужка кільватера голуба
гасне поволі на морі самотнім,
наче у серці самотнім –
журба.
Все.

Непевне сонце бабиного літа
сіда рішуче за червоний пруг –
і поночіє враз…
Уже й з яруг
солодка тиша крадеться…
На вітах
туман сідає краплями роси
і грудочками срібними

Боюсь торкнутись: опечуся.
І не торкнуся – опечусь.
Нагнувшись, питиму – нап’юся.
І як не питиму – нап’юсь.

А вже ж коли на видноколі
майне востаннє далина,
я з волі

Між бутафорій, павутиння, пилу
неслава й слава в мирі ужились,
сховавши за оздобу, як могилу,
те, що сміялось-плакало колись.

А тільки зали від людей спочинуть
і смертні

Йосип Бухбіндер

Де річка Німан крутить млин старий,
Вогонь у кузні Йосипа горить.
Не борода у коваля, а піч,
А серце – мов залізо на вогні.
А кузня древня, наче сам

Запахло димом гіркуватим
у надвечір’я від садів,
сипнуло іскрами до неба –
з землі метеоритний дощ.

Всю душу пойняло й жбурнуло
на всі вітри, на всі вогні,
і місяць вибіг

1
Гуркотіло Чумацьким Шляхом,
пересміювалось блискавицями –
заніміла земля від жаху,
поховалися хорі й ниці.
Танцювали громи, як прадіди,
повертаючись із походу,
над

Із Івана Буніна

Герой – мов буря, що зірвав покрівлі,
як відсіч злому ворогу давав,
та згинув сам у боротьбі нерівній,
як метеор вогняний впав.

Живе – лякливий.

Сиро і сіро. Дим від села.
Похрестовані літаки погрожують бомбами.
Дитинство було.
І війна була
з милицями сусідовими і окопами…
Ранками сонце до школи йшло
(люльку

Стомившись, буря чорні крила
закинула за чагарі…
Настрахані борсученята
пооживали у норі…

Старі дерева опустили
крислаті крони до землі,
молодняки попіднімали
свої

І мудрий схід і пишний захід
вели усяк свої човни.
На кришталевій бані неба
ловили зайчика вони…

Як він змагався, як пручався,
лягав і знову уставав,
як від кінця до

Не пролетіли, не пройшли вони,
не загубились у мирській безодні
ні ті, що за межею давнини,
ні ці, що стали на межу сьогодні…

Це ж точно так, неначе хлопчаки
в заводія

З розводами полумисок кленовий
з блакиттю неба на самому дні
пливе в степу, немов посеред моря…
Як ніч вогні запалить вище хмар
й подаленіє все, тоді до неї
згори покотиться

Перепочить присіли ми… Вода
під кручею, немов крізь сон, стогнала,
відхлинуть поспішаючи… Руда
від глини хвиля хвилю переймала,
зливалась і темніла вдалині,
на бистрині