Володимир Підпалий

За журавлиними ключами
посиротіла далина.
Відходить листопад…
За лісом
зима вітрило напина.
Зашклилися, як затулились,
тоненьким льодом у степах
мілкі озера…
Глід

Там снігу ще й снігу на цілий світ,
де гуси летіли-летіли – і впали.
Там подих Ваш перший і перший Ваш слід
уперто шукає пам’ять.

Наказую гнівно: хутчій ходім
дорогами

На голубих вервечках
мільйонами лампад
в Дніпра холодний невід
ніч сипле зорепад…

Наввипередки з липами
до берега прибіг –
а що, як зірку в Рибки
я випрошу

Пам’яті матері

Сонце упало з коси в покоси
і покотилося спілою динею…
Вже ти обідати не приносиш,
тиха й натомлена літньою дниною…

Баба Тетяна (сусідка наша)

Не мати нічого до бога.
А доля йому не дала
не те що прямої дороги,
а й частки живого тепла…

Народжений в муках для муки,
з ціпка змайструвавши перо,
лаштує страждання у

З Михайла Могилевича

Прийшов додому щойно. Уже ніч
Вечірній смерк у сповитку колише.
Натомлений, не чую рук і ніг,
А голова болить, аж ламле тишу.
Поволі п’ю

Мене постійно серце зупиня:
– За вік устигнеш все переробити!

Мене нагальна праця підганя:
– Не смій, не смій мене переступити!

І я затих, бо їх не примирю,
не приведу у

Де на горі Батиєвій масив
у мареві червневому гойдає
кварталами, сьогодні ледве я
уперше за життя не став злочинцем:

в оранженеї, – як від школи йти, –
до шкла голівки

Як повні відхлинуть, як потоки,
відбурхавши, окреслять береги
струмками, річками і ріками – перші грози
відчинять двері теплому дощу.

Тоді ловлю і вечори, й світанки,
качиний

Мов непогрішна звірена стріла,
сягаєш цілі… Мент – і на півтоні
заплачеш-заридаєш з-під крила
чаїного… І в горі не потонеш.

Із блуду повертаються сини,
неначе діти,

Він схиливсь у низькім поклоні,
кам’яніючи тої ж миті:
схили – зненавистю перемиті,
грона – кров’ю синьо-червоні…
Як флотилії, на овиді
хмари гналися пурпурові.
У важкій

Сизим лугом, сивим сумом над полями,
над потоки, над протоки, над ставища
відсурмили – відтужили дні за днями
журавлі журливі. Батожища
з хмар на груддя впали в грудні. Безборонно

Світ весь загинув… Боюсь і сміюсь,
бо горе тим, що, знаючи про горе,
його солодким щастям нарекли
і віхою позначили: “Се гавань…”

Світ весь заснув. Та тільки – як

1
Ячали лебеді. Ячали.
Чого тужили чи за ким?
А на Дніпрі старі причали
окутались у пил і дим.
Човни шугали. Люди бігли,
котився місяць в пащу дна…

Здається: не на світі грішнім,
що нам судився на роду,
гостюємо…
Тому так спішно
його втрачаємо…
Ні дум,
ні звершень, мудрих і належних,
нащадкам не передамо…
Відтак

Неси в очах дива і недива,
і казки світ, і виміряну землю,
як бруньку, що весною ожива,
як хліба шмат, чи кучерявість хмелю,
чи настанови отчої слова.

Як зустрічати сонце

Поїхали туди, де рідне поле,
і ліс, і річка, й місяць на воді
на стьожках хвиль, немов мала дитина,
гойдається поволеньки… Тоді
засміємося голосно і вільно
та й сторожко

Немарно марцем мариться уже,
а надто пополудні, як година:
ручай з-під снігу висковзне вужем,
без вожая до рівчака поплине, –

і забринить повітря лугове,
і пісня заспівається

В. Яриничу

Разом вперше чи востаннє ми,
що за шеломянем – невідомо:
Дон чи галич з чорними крильми,
що заждалися на мене довго?..

Змий вологим поглядом