Володимир Підпалий

Дотлівають на дубі торішні листки,
як жар-птиці сумні – дотлівають.
Плачуть в сніг тумани.
Кришталеві струмки
оч пролісками промивають.

Ще царює зима.
І нема вже –

Гриміти громом від ранку
до ночі і в ніч глуху:
на страту вели смуглянку
по збитому в пил шляху…

Вірьовка в смолі – гадюка,
в смуглянки ж – весна з очей,
а їй же

Знову сьогодні літає в полях
бабине літо…
Бабине літо…
За справжнім як –
жаліти чи не жаліти?..

Тиша окутує земний храм.
Тиша, як мед, густа…
Фата моргана…
І все.

У Бабин яр!.. А там джерела
водою крижаною б’ють,
у синім небі каравели
бездомних хмар пливуть
і пропливають без печалі
за сум, за суть, за сміх…
На тихі вечорів

Перекреслить ластівка крилом
день за вікнами.
Ніч дощами вмиє шибки,
витре вітром…

Що про осінь оцю собі
я у пам’яті залишу –
чи кленовий лапатий листок,
а чи

З Кайсина Кулієва

Трав оксамит. Наче велети, буйволи.
Соняшник жовтий. Міжгір’я. Ріка.
Камінь стрімкий над святами й над буднями
Чимось нагадує трохи

Серце!
Слухай, за вікном,
де кінчається палата,
білий цвіт
легким крилом
хоче світ
весь обійняти.

Чуєш:
порухи трави,
рух машини і пішоходів.

Олександр Кадоркін

Село батьківське – глушина,
Та живемо ми, як і всюди,
Як у людей, в нас далина,
І маєм стільки ж справ, як люди.

З Кремлем годинники свої

Торкну рукою павутину
і не порву – нехай пливе…
Що в світі білому покину,
а що мене переживе?..

Таж певне: залишаться діти,
осиротілі журавлі,
як осінню прибиті

Із Гагіка Давтяна

У небі місяць повагом пливе,
промінням срібним землю засіває,
з-за хмар, скрививши рот щербатий свій,
сміється над моїм наївним серцем.

А піч

Лариса Тараканова

Ходить вітер.
Диха в шпари.
Чи ж його нам зрозуміть?
По шибках,
По стрісі шпарить.
Нишкнуть миші у пітьмі.
Хтось шепоче

Хмари низько пливуть.
Обережно, ялини,
не жартуйте:
вершини – мов гострі ножі…
Як в диму, погубилися
гори й долини,
поїзди і пастуші вогні
на межі…
Що лишається

Ігор Шкляревський

Уже в полях літає павутина,
уже твоя улюблена долина
немов годинник – велет з далини,
а тінь біля самітньої сосни
не тільки повертається –

Ще з дитячих літ піснями
ти мене приворожила:
брів я разом з чумаками,
з козаками міряв силу
проти хана;
був в полоні,
бив з Хмельницьким шляхту кляту,
йшов в дивізії

1

Ти зі мною. І я з тобою.
В самоті навіть ми – удвох…
За життєвою далиною
не з’єднає нас і пан-бог.
Ти зі мною. А я – з тобою.
І лякатися – надаремно.
І надіятися –

З Расула Гамзатова

Як багато книг про вік планети
Маємо, братове, а проте
Ще про неї не знайшли поети
В серці Слово правди золоте.
– Величезна! – хором прославляли.

А я його чекав, хоч знати,
коли він прийде, ще не знав…
Поміж садів біліли хати,
грав коропами мутен став…

Ілля, проїхавши горою,
кілка вогненного забив
і хмар густою

Не випадало вибраться до лісу
ції весни… Не пригадаю вже,
як хворостинки у гніздо сороки
несуть, як на старих пеньках
солдатики свої червоні спини
до сонця підставляють… Вже

Здригнуло вітром хмари. І затихло,
і вгледіти незчувся, де й коли
між твердю і землею забіліло,
мов аркуші незаймані лягли.

І ждуть тії урочої хвилини,
що невідомо звідки

Солодких слів така гірка приправа,
у келихах іскрить гірке вино.
Ніч за вікном – незнаєма держава,
що з холодом і сумом заодно…

Гойднеться гілка, вдариться у шибку,
надривно