Володимир Підпалий

Лікарям Л. та М. Глейовим

Учора ще здавалося: межа
уже за крок… Та тільки засніжило,
всім первосвіт відкрився. Біло-біло,
смерть – непотрібна тут, а лжа –

З Кайсина Кулієва

Ти пишну косу розплела свою –
Нараз війнули пахощі на мене
Прив’яле сіно і трава зелена.
Ти пишну косу розплела свою.

Ти пишну косу розплела

Вечірня мла налляла із вікна
мені в кімнату сутінки холодні:
все стало сірим – стіни, стіл, вазони
і звук струни, як лопнула вона.

Нервово молоточком стука в скроні,
аж по

З Володимира Луговського

Ні, та, котру знав я для мене не існує.
Із добрим мужем вона мешка в хмарочосі.
Для неї дача в пущі, він ревнує,
Він пернамент її рудий цілує.

Ловлю себе на думці: у селі
копають у садах і хати білять,
і в місті, де тепера я живу,
трава асфальт на пішоході ламле.

То, значить, справді скрізь уже весна,
всім вистачає

Є у Сосюри: “такий я ніжний,
такий тривожний”…
А як же я?..
Вітер гуляє долами сніжними,
спить до весни земля.

Ніч яка довга – довша за зиму
(що наробила ти,

Сон відгадали Святослава
бояри київські… Речуть:
“Нам, княже, туга полонила
серця і розуми уже.
Два соколи знялися гордо
над золотим столом твоїм
шукати веж

То казка довго кажеться… А правда
собі тихенько ходить між казок…
На березі палили ми багаття
із віниччя торішнього… Текла
про се про те розмова… Вечоріло,
і холодком тягнуло

То не сорочий галас у небі –
на вороних Кончак із Гзаком
слідами Ігоря копитять лунко.

Все причаїлось, наче пропало:
мовчать сороки й гайвороння,
лиш полоз поповзом повзе по

…І прийде мить ота, що понесуть
холодний прах на холодний цвинтар.
…Чиясь промова буде сумовита.
Хтось перетворить похорон в ясу.

А в когось буде в серці справді сум
такий

І зелені і сонця – прибуло
за день всього…
Зелене все доокруж
з відтінками блакиті…
Дивина,
немов журба поетова, та й годі!..

Зробилось зрозумілішим усе:
земля,

Сьогодні не буду нічого вигадувать,
а тільки візьму й намалюю пером
звичайним чорнилом на стелі райдугу
в кімнаті своїм над робочим столом.

Чекатиму тихо…
Чорнило

Дощем зеленим пролилися
блакитні вечори степів –
і понад вишнями хрущі
на лад старий старе гудуть
і сяйвом місячного срібла
притрушують дороги пил –
“садок вишневий коло

На тесовім ліжку укривали
чорним ліжником мене із вечора.
Черпав срібним кухлем виночерпій
синього вина мені з отрутою.

Сипали мені на ложе перли
із порожніх сайдаків

З Михайла Лермонтова

Свого життя страшні закови
Ділити щастя – всі готові,
ось тільки – хто поділить сум.
Один я тут, керманич волі,
із серцем змученим, сумним.

Довго думаю про тих,
що ображають словами
мене…

Довго думаю про тих,
вчинки чиї ображають
мене…

Ближніми стали мені вороги…

Ближніх годиться прощати…

Я вас

Видовиська влаштовуються в Римі
у свята й будень.
Тисячі зівак
справляють лицедійство в пишнім гримі,
тамуючи під серцем переляк,
що нависає грізно тінь Спартача
з десницею

Повечоріло вмить…
На сході зірка
зійшла блакитно-біла…
Диво див!..
Шмигне на белебені вітер зрідка,
мороз над комином посріблить дим…

Як скрипне хвіртка –
на кутку

– Княже Всеволоде орлій!
Чи думаєш ти здалека
прилетіти до Києва
батьків золотий престол
раменами покріпити?
Твої весла можуть легко
розкропити Волгу-море,
а шоломи –

Де на горі Батиєвій масив
у мареві червневому гойдає
кварталами, сьогодні ледве я
уперше за життя не став злочинцем:

в оранженеї, – як від школи йти, –
до шкла голівки