Володимир Підпалий

Солодких слів така гірка приправа,
у келихах іскрить гірке вино.
Ніч за вікном – незнаєма держава,
що з холодом і сумом заодно…

Гойднеться гілка, вдариться у шибку,
надривно

Мерхне світло ліхтарів, за подихом
вітру
осипається на сніг,
мов соломи січка…
Сиро. Холодно.
Тільки чути стогін вдалині…

Хтось там замерзає…
Горе сталося…
Мов

…А він –
стоїть на постаменті:
“Візьми
у наших гір снаги.
Ми вибороли їх
у смерті,
щоб мерли
наші вороги!
Візьми
і хліба в них,
і солі,
і гордість їх

Які отут квартали живописні
із риштувань до неба підвелись!..
Над зеленню легка небесна вись,
мов храму баня велетенська, висне.

Вночі трамвай дугою Вольга блисне,
як

Воістину! Нема нічого в світі
над голубу траву… Лицем впади
і не дивись, не дихай: легко. Хвилі
тобі ворушать милі спогади
і все примарне виллється в реальне
і западе до серця

В небі сонце падає, згорає,
блискавиця тьму над морем крає…

Береги землі за виднокраєм,
і до них ще треба доплисти…

До хвилі хвиля, наче скибка чорна
ріллі… Так ніч переорала річку,
загнавши скраю неба склянку-місяць,
немов леміш в глибоку борозну…

За тиждень і цього уже не буде:

Десь тут ішли солдати
в літню пекучу днину…
Десь не діждала мати
з бою додому сина…
В’яне холодна рута,
паморозь вкрила скроні…
Горя повік не забути,
сльози навік

Коли ми буваємо вдвох
(хай буває це дуже рідко),
коли я своїми пальцями
обіймаю пальці твої
(перехожі, напевне, заздрять:
на всю вулицю перша пара,
що і досі ходять,

Зима ще тільки пред’явля права
на володіння небом і землею,
іще не засіва, а посіва,
а я стою між осінню і нею.

Кого у провожаті з них візьму,
і хто із них мою дорогу

Мені привиділося: дома
на сливи паморозь лягла, –
солодка осені притома
і тіло й душу пойняла –
і на долоні рівноваги
уже пливе журба полів,
та ще в думках немає

Мамо, було, покличеш,
казку почнеш казати,
доленьку світлу зичиш,
років життя багато.
Зір одвести не смію:
казка – моя утіха…
Знаєш ти все і вмієш,
бачила щастя й

З Расула Гамзатова

Поспати знову птахи не дали,
У саклях сонце вікна заливає,
Проміння мчить, немов живі вали,
Мов океан, що острови змиває.

Мов срібло, дзвонить

Петро Киричанський

На промені сонця вервечки,
що тихо гойднуло маля.
У льолі відбіленій гречка
сьогодні прийшла на поля.

Цвіте на блакитному вітрі,
аж хвилі

Над горою над Батневою — ніч,
над горою над Батневою — сон.
Найчистіший в світі перший сніг,
наче мармуровий Аполлон,
між землею й небом напина
срібляні тятиви лір

Кожен пише себе, як уміє:
“Я – орган… Я – усесвіт… Я…”
Кожен тішить себе, як уміє,
Україно моя…

І мені б за столом письмовим
знаків оклику стрій вести,
так забаглось у

Ну для чого руки мені,
як не маю чого робити?
Ну для чого ноги мені,
як не маю землі ходити?
Ну для чого мені голова,
коли думи у ній немає?
Ну для чого мені права –
раб

Для золотого, доброго засіву
я відберу зернятко до зерняти.
Як прийдуть сходи – буду я щасливий,
а в поосіння – буду я багатий!
І не біда, що біль чи смуток серця
почується у

Да, скифы – мы…
О. Блок

1

Що степ, та віз, та прудконогий кінь,
та вогнище веселе при долині,
та добрий лук… Мені таким донині
ополуночі в сни приходить

Диміла кров’ю людських тіл гора,
двигтіла гнівом помсти й непокори,
а він вмирав –
ватаг рабів і раб,
струснувши рабства римського підпори.
Іржали грізно коні бойові
і день