Володимир Підпалий

Ні припонів, ані човнів —
даль широка, мов розкрил брів.

Тільки хвиля сива встає,
небо гребенем дістає

і сміється собі вгорі,
що скупає мене в Дніпрі,

що заковані

Натомилася:
дні немічені
у роботі без відпочинку.
Прилягла і здрімнула, як дівчина,
крадькома,
на часинку…

І привиділося:
незлічені
копачі йдуть джерел

Цей вересень!
Для нього не доволі
пожежі сонця…
Вже до лісу жар
на конях скаче з гір…
Уже він долі
всю зелень оберта в казковий згар…

Ще полум’я розбурха.
І

Упали в сиве жито
увечері цвіркуни
і заходилися хором
тягати смички вони…

І так уже ж грають, кляті,
немов не перед добром –
із тіла душу виймають,
холодять у жилах

Усе – і небо, і трава
святі для нього, пілігрима,
а ще як в Спілці є права –
хоч в Рим рушай, хоч далі Рима!
Оте римуй,
те не римуй,
нехай саме римується,
оте

Ох, як буває інколи!..
Вночі
прорветься небо, ллє безперестанку
холодний дощ…
На сході хтось ключі
украв од сонця – не діждатись ранку.

І сон не йде, оказію таку
щоб

– Марієчко, качки у небі!.. Сладо!
До ранку й спогад вітром віднесе.
Ти знов мені привидишся Елладою,
А я собі Гомером… От і все.

З Расула Гамзатова

Обличчям до зеленої гори
У затінку між скель на лоні тиші
Усі на світі сущі кольори
Зібрав, змішав, росою перемивши.
Кутки, узвози і стежки

У Тернополі –
очі в дівчат тернові.
У Тернополі –
пісня, немов жар-птиця,
легко сяга зеніту…
Над Америкою і Європою
сипле кришталем срібно –
хлопцям вночі не

Ах! Як ми сміялися –
аж із нас сміялися,
аж стіни гойдалися,
аж кури качалися…

Ми перейшли рубікон пігмейства,
ми всюди пошани добились, нарешті…
і нашій майстерності

У одмінах усе мина,
бо:
а) зимові дні короткі,
треба поспішати;
б) чужий сміх забувається,
коли його замінити своїм;
в) любов, як буря,
в якій не чути свого ж

Їх, епіграмо, омини.
Нехай во здравії вони
живуть: у них важка печать –
вивчати нас і нас повчать…

Із космоери в нашу еру
Драчів Пегас вогнем ірже,
на ще не списанім папері
баладний стрій шикує вже…

Постій, Ілько! Поїду в Бухару,
сходжу в мечеть, а на базар – не стану,
і повернусь… Завдам тоді перу
роботи, що й на маківки не гляне…

Лечу, немов дерева обіч шляху
з автобуса, на ста чортах-вітрах,
ковтаю смагу, потамую спрагу,
з крила згублю на землю лету-страх…

Вона – земля – така маленька грудка
у

Я, власне, більше про сади
пишу, хоча все бувало.
Хоч стоя плач, хоч так сиди,
я написав чимало.

І кожен вірш, неначе сад,
аж страшно стало, мамо…
Поїду з ними в

Ет, ну що й говорити – дива:
з дива пива ждати дарма –
тьмою тьменною сунуть слова,
а між ними слова нема.

Чи його десь лихий пристрів
на поторжці?.. А коли – ні,
хай

Ти завжди видаєшся мені
матір’ю:
як вона –
ти струнка,
одинока ти,
як вона
(твоїх подруг виламав час,
а оті чорні пеньки –
по них спогади.
У матері

Морочить марево над степом,
омани павутиння тче:
після грози трава у небо
рікою синьою тече,
і вишумовує під хмари,
й зника, мов птах, удалині,
а хмари впали, як

Кажу: нагніться, трави!..
І слухняно
вони списи схиляють до землі…

І люди ходять легко, наче птахи,
щоб не топтати долі їх малі…

Кажу: братайтесь,