Володимир Біляїв

Спинись. Молитву тиху прокажи,
Й замри, на мить замри в очаруванні.
Крізь ясенів осінні вітражі
Струмують промені золототкані,

Аж листя мов дзвенить на ясенах
Дзвінкіше, ніж

Я знаю – спинимось на тій гіркій межі,
Що так непорівно розділить наше горе.
Чому ж мовчати і вагатися? Скажи
Останнє слово — тихе і суворе.

Ти кажеш: все мине, як ніч минула

Все, що снігопад насипав за ніч,
На шляху прим’яв знов рух коліс,
Величаво в сніжному мовчанні
Височіє край дороги ліс.

Шевролета зупиню свого я,
Вийду на обочину на

Учора — спогад, завтра — мрія,
а дійсність — ось! Та все пусте,
якщо умовність не відсіє
пізнання решето густе.
Щоб в календарній плутанині
вже не згубитись відтоді,
щоб

Слова на аркуші — думок непевна тінь,
Роз’ятрює повіки сіль утоми.
Дивлюся на шпитальність білих стін
І чую — кров гаряча скроні ломить.

За чорними свічадами вікна
Конвеєри

Доньці Джіні

Листопад облетів, а грудень все не бризне
Блискітками сніжинок в небесах.
Вполудне пахне хмарами білизна,
Що у дворі на линві промерза.

І грядка,

Чорне поле, світлі далі,
Вітрогонні дні…
Давні радощі й печалі
Нагадай мені.

Темну тугу, ясну втіху
Звідаємо знов —
Пісню ніжну, пісню тиху
Про нашу любов.

Не

І
Мільйонам душ і рук, що сіяли й орали,
Копали руди і варили сталь,
Не вчені, не політики, не генерали, —
Поет-співець державотворцем став.

Це він своїм полум’яним

Де рідний дім — де слід його?
Там попіл і полин,
А серце зве до рідного:
Полинь туди, полинь!
Та тільки врешті що там я
На старість здибав? Рай?
Ні! Підлою

(з нагоди 70-річчя)

Всі круглі дати і усі нулі
нехай вже не бентежать Вас ніколи —
вони такі ж бо немічні й малі,
а Ви, мій друже, вірний мій Миколо,
З когорти, що в

Край дороги ромашка цвістиме
І на пагорбах мак пломенітиме,
І підеш ти ланами густими,
Зачарований небом і квітами.

Навпростець, навмання, мов колись то
Невідомий наш предок

Налилося по вінця блакиттю вікно —
День погожий і соняшний настрій
І неначе із неба пролите вино
Покропило пурпуром тут айстри.

Передосені теплій непевній порі
Залишилися

Ні, не спогад це, не ілюзія,
Не солодкий то плід уяви.
Знов закляклий стою у лузі я
І мене облягяють трави.

Півсторіччя… Либонь півсвіту я
Облітав, обійшов, об’їхав,
І не

Гайвороння чорною лузкою
Сиплеться на позелень ясну.
Вирушу я стежкою вузькою
Навпрошки в прозорість весняну.

Помандрую наче той сновида
Зеленполем, полем навмання.
Де ти,

П. В. Одарченкові

І
Ваш ювілей щасливо надійшов
У календарнім русі днів і тижнів.
Я посилаю картку Вам, що ось знайшов:
Зображення і річечки і

Нерухомі, похмурі, застиглі
Валуни нагромаджені хмар,
У крайнеба розпеченім тиглі
Пломеніє і брижиться жар.

Тільки мить — і потоками бризне,
Розіллється далеко

Відгриміло. Тільки ваговито
Та старанно в шиби стука дощ,
І зелено-серпанкові віти
Розгойдались над асфальтом площ.

Тільки, бач, не мерехтливим дивом,
Із якого злива пил

У Вас і прізвище, нівроку, наче дар —
О, дарче! — перш звучить мені у ньому,
І тільки згодом згадую свідомо,
Що це ж жіночий рід йому початок дав…

У нашій мові є жіночі сила і

Ще повні сонця линуть над майданом
Високі вікна велетнів стрімких.
Здається, й ми здіймемось і розтанем
Ген там, де місяця мосяжний ріг

Трубітиме кінець небесним ловам,
Аж

Обсипав клена зеленкавий іній,
Пелюсток паморозь на вишеньки лягла
І неба скіс вже не зимово-синій,
Весняна, мов димок прозора, мла

Снується вгору з соняшних галявин
І