Володимир Біляїв

Спинись. Молитву тиху прокажи,
Й замри, на мить замри в очаруванні.
Крізь ясенів осінні вітражі
Струмують промені золототкані,

Аж листя мов дзвенить на ясенах
Дзвінкіше, ніж

Я знаю – спинимось на тій гіркій межі,
Що так непорівно розділить наше горе.
Чому ж мовчати і вагатися? Скажи
Останнє слово — тихе і суворе.

Ти кажеш: все мине, як ніч минула

Все, що снігопад насипав за ніч,
На шляху прим’яв знов рух коліс,
Величаво в сніжному мовчанні
Височіє край дороги ліс.

Шевролета зупиню свого я,
Вийду на обочину на

Учора — спогад, завтра — мрія,
а дійсність — ось! Та все пусте,
якщо умовність не відсіє
пізнання решето густе.
Щоб в календарній плутанині
вже не згубитись відтоді,
щоб

Слова на аркуші — думок непевна тінь,
Роз’ятрює повіки сіль утоми.
Дивлюся на шпитальність білих стін
І чую — кров гаряча скроні ломить.

За чорними свічадами вікна
Конвеєри

Доньці Джіні

Листопад облетів, а грудень все не бризне
Блискітками сніжинок в небесах.
Вполудне пахне хмарами білизна,
Що у дворі на линві промерза.

І грядка,

Чорне поле, світлі далі,
Вітрогонні дні…
Давні радощі й печалі
Нагадай мені.

Темну тугу, ясну втіху
Звідаємо знов —
Пісню ніжну, пісню тиху
Про нашу любов.

Не

Це, певно, старість все частіше
мене в минуле порива…
Світанку тополина тиша
Й молитви матері слова.
Хвилююче й незрозуміле
оте: “…распнийся же за ни…”
Так серце солодко

О, ночі мої безсонні —
Роздвоєння розуму й серця,
Я наче в’язень у зоні
Між ними правічного герця.

Я чую — серце готове
Летіть на рідні пороги,
А розуму гостре

Курантів замовкає тоскний хрип
І туркіт горлиці в розколині бійниці,
І кронам довисотніх гордих лип
Досвітній сон медово й мирно сниться.

Натхненна ґотика прадавнього

Квапливо поїзд десь прогримотів,
Гудуть дроти надвищених напруг,
І цвіркунами ніч дзвенить навкруг,
І ти вслухаєшся у дивний цей мотив.

І чуєш: звір дріма у лігві потайнім
І

Вже світає, а ти ще не спав,
Не заплющив безсонням роз’ятрені очі,
Прислухаєшся: горлиця в лузі туркоче,
Й кряче зграя прожерливих ґав.
За вікном неба синій квадрат —
На

Водограю веселий хлюп
І приручені голуби,
Мовлять очі її: “Люблю!”
І його ніби теж: “Люби…”

Світ довкола спинився, стих —
Полароїду об’єктив
Миттю схопить це щастя їх,
Й

Завчено, навіть якось ніби книжно,
розповіда прочанам провідник
про те, як полум’я з’їдало хижо
собор і як престольний хрест поник
від лихолетного Люфтвафе смерчу,
як шал вогню

Либонь усе життя на перехрестях,
У пам’яті — стежки, шляхи, путі,
А серце вперто знов таки береться
Лихою звабою — світ за очі піти!
Туди, де, стрінувшись негадано-неждано,
Нам

В поезії є лік, як в мудрому настої.

В. Онуфрієнко

Друже мій, не лічу скільки літ, скільки миль
Ніби тут, ніби вчора було…
І наповнюють душу то смуток, то біль,

Під сонцем вечірнім багряняться шиби,
у стрижених парках виблискує листя,
на гаснучім небі, мов мертві риби,
гойдаються хмари свинцево-сріблисті.
Дай руку, кохана. Ми разом

У соняшних галявин тиші
Осіння править благодать,
Прудкі бурундуки чутніше
Опалим листям шарудять.

Я до сухого шарудіння,
Завмерши, прислухаюсь мить,
Щоб вкотре сутність

У Вас і прізвище, нівроку, наче дар —
О, дарче! — перш звучить мені у ньому,
І тільки згодом згадую свідомо,
Що це ж жіночий рід йому початок дав…

У нашій мові є жіночі сила і

Таким — бува — народжується вірш,
Де кожне слово знак, а не лише ознака.
Поглянеш ранком і очам не віриш:
Вохріє на деревах вересневий накип.

І пошум верховіть не той, що був