Володимир Біляїв

О, ночі мої безсонні —
Роздвоєння розуму й серця,
Я наче в’язень у зоні
Між ними правічного герця.

Я чую — серце готове
Летіть на рідні пороги,
А розуму гостре

“У Христа хрестилися…”

В Дніпрі — у водах нашого Йордану —
Ви купіль прийняли святу,
Ви зодяглись у віру Богом дану,
Вклонилися розп’ятому Христу,

І Словом світлим Господа

(в сьому річницю смерти)

Ні, не вінків — сердець було б замало!
Могила — трав’янисте покривало,
Плита стоїть надгробна прямокутна
Й лиця подоба до плити прикута.

В поезії є лік, як в мудрому настої.

В. Онуфрієнко

Друже мій, не лічу скільки літ, скільки миль
Ніби тут, ніби вчора було…
І наповнюють душу то смуток, то біль,

Закипає білою піною
Молоко тернового квіту,
Щодень Божий тебе незмінною
Бачу, в промені оповиту.

Де за балкою, за Кисличою
Терикони куряться сині,
Там хлоп’ячим голосом

Курантів замовкає тоскний хрип
І туркіт горлиці в розколині бійниці,
І кронам довисотніх гордих лип
Досвітній сон медово й мирно сниться.

Натхненна ґотика прадавнього

Навала хмар на овиді й в зеніті,
Дощу диханням виповнена вщерть,
Неквапно сунеться… Густі набряклі ниті
Розмотує небесна круговерть.

І ми в таку неблагосну годину
Лишаєм

За сполохами, за громами,
За вибухами, за димами,
За дорогами, за роками,
За сторіками, стоморями
Голосу твого не почути,
Образу твого не забути,
Бо мова твоя затихла,
А

Вже світає, а ти ще не спав,
Не заплющив безсонням роз’ятрені очі,
Прислухаєшся: горлиця в лузі туркоче,
Й кряче зграя прожерливих ґав.
За вікном неба синій квадрат —
На

Це, певно, старість все частіше
мене в минуле порива…
Світанку тополина тиша
Й молитви матері слова.
Хвилююче й незрозуміле
оте: “…распнийся же за ни…”
Так серце солодко

Обсипав клена зеленкавий іній,
Пелюсток паморозь на вишеньки лягла
І неба скіс вже не зимово-синій,
Весняна, мов димок прозора, мла

Снується вгору з соняшних галявин
І

Не милую тебе і не милую,
Онімів я без слів і без слав.
Хто це, хто пекельною силою
Нас з тобою навіки прокляв?

Тільки вірю, що пам’яті кремені
Все ще викрешуть іскри

Удвох би йти — не одинцем,
Рука в руці у ранній присмерк,
Із опроміненим лицем
І на устах цілунків присмак.

Та доля нарекла іти
Самому без сльози на оці.
Потойбіч — смуток

Склистий сніг, так схожий на сіль,
І не сіється він, а січе,
Інших зим незагоєний біль
Не зникає з моїх очей.

Не забути до скону тих зим —
Не таких як оця зима.
Сніговії

Я знову чітко пізнаю
окресленість осінніх візій
в наскрізь провітренім гаю,
в його просвітленості сизій,
де облетів останній лист —
ілюзія коротка літа —
і де основи

Серпневий день відпаленів,
Розлив довкіль тепло —
Гіркавим духом полинів
Над степом потягло.

Полин-гірчак, полин-бур’ян,
Пахучая трава,
Аж серце гоїться від ран,
І

Щодня барвистішим стає осінній лист.
Яка мозаїка порослих лісом схилів! —
На них з небес маляр-абстракціоніст
Гарячих барв палітру вилляв:

Oсик і ясенів мінлива золотінь
І

У соняшних галявин тиші
Осіння править благодать,
Прудкі бурундуки чутніше
Опалим листям шарудять.

Я до сухого шарудіння,
Завмерши, прислухаюсь мить,
Щоб вкотре сутність

У Вас і прізвище, нівроку, наче дар —
О, дарче! — перш звучить мені у ньому,
І тільки згодом згадую свідомо,
Що це ж жіночий рід йому початок дав…

У нашій мові є жіночі сила і

Ляга обметицею на асфальт первинок,
Уже бульвар поволі сполотнів
І береста обчімханого віник
Змітає білу інсуляцію з дротів.

Гойдаються перед очима витирачки —
Ґумові