Володимир Біляїв

Таким — бува — народжується вірш,
Де кожне слово знак, а не лише ознака.
Поглянеш ранком і очам не віриш:
Вохріє на деревах вересневий накип.

І пошум верховіть не той, що був

Квапливо поїзд десь прогримотів,
Гудуть дроти надвищених напруг,
І цвіркунами ніч дзвенить навкруг,
І ти вслухаєшся у дивний цей мотив.

І чуєш: звір дріма у лігві потайнім
І

Край дороги ромашка цвістиме
І на пагорбах мак пломенітиме,
І підеш ти ланами густими,
Зачарований небом і квітами.

Навпростець, навмання, мов колись то
Невідомий наш предок

Вихрує десь хурделиця лиха.
Та вже стернею й талим снігом пахне —
То дужий вітер з-над лиманів тягне
Й грудьми гарячими на землю наляга.

І гуси й пісня: Ой,

Де на твердиню скелі напролом
Прибій жбурляє хвиль гримучі брили,
Там чайка-цяточка прудкі розп’яла крила,
Зліта і падає, черкаючи крилом

Розгойдану, збурунену стихію
І знов

Гойднеться день і за гаями згине,
Насуне морок з-над морських низин,
Позеленіє неба плесо синє
Й вечірніх тіней потемніє синь.

Десь диха степ духм’яно і стовпами
Тонкі тополі

Склистий сніг, так схожий на сіль,
І не сіється він, а січе,
Інших зим незагоєний біль
Не зникає з моїх очей.

Не забути до скону тих зим —
Не таких як оця зима.
Сніговії

Прозорінь просені — небес безмежний повів —
Ще огорта тебе, моя земна красо,
Та клен охляв і не красується красоля
В ці дні — якісь непевні і раптові.

І зливи зав’язі, мінливі

Під сонцем вечірнім багряняться шиби,
у стрижених парках виблискує листя,
на гаснучім небі, мов мертві риби,
гойдаються хмари свинцево-сріблисті.
Дай руку, кохана. Ми разом

Курантів замовкає тоскний хрип
І туркіт горлиці в розколині бійниці,
І кронам довисотніх гордих лип
Досвітній сон медово й мирно сниться.

Натхненна ґотика прадавнього

Не відав він, де друг його, де недруг,
Глухих осель минаючи принаду
В чужім краю. В його зелених нетрях
Знаходив він спочинок і розраду.
Ні, не порубником, не браконьєром
І не

Мабуть, неба лагода бузкова
Не загасить дику охру скель,
Так оце ти, Африко казкова,
Видихаєш перегар пустель!

І торощиш тлумище зухвале —
Хвиль правічних невгамовний

Його зозуля на крилі принесла
І птаство будить у гаї “ку-ку”,
Рибалка-вітер променисті весла
Занурює у повінь гомінку

Густих ланів, росистих, колосистих
Висвистуючи пісеньку

Розцвіла барвисто незнайома мова —
Вилетів на щогли вихор прапорців,
Білою голубкою затремтіла знову,
Дівчино, хустинка у твоїй руці.

Незнайома панно, неаполітанко!
Я повік

Удвох би йти — не одинцем,
Рука в руці у ранній присмерк,
Із опроміненим лицем
І на устах цілунків присмак.

Та доля нарекла іти
Самому без сльози на оці.
Потойбіч — смуток

Закипає білою піною
Молоко тернового квіту,
Щодень Божий тебе незмінною
Бачу, в промені оповиту.

Де за балкою, за Кисличою
Терикони куряться сині,
Там хлоп’ячим голосом

Либонь усе життя на перехрестях,
У пам’яті — стежки, шляхи, путі,
А серце вперто знов таки береться
Лихою звабою — світ за очі піти!
Туди, де, стрінувшись негадано-неждано,
Нам

Коли увірветься терпіння
І душу розпанаха злість,
Піду, де хмари білопінні
Крутий за містом зводять міст.

Щоб через ту дугасту браму,
Що всім відкрита навстежень,
Зайти

Крутий узвіз Циганського* провулка
Й обабіч на горі риштовання ажур.
Там в суглинок вганяють палі гулко
Й поволі зводиться, росте червоний мур.

Ритмічний рух твердих мулярських

Голуб на галузці яблуневій —
Аж сипнуло в очі переквітлим.
Біло-сині хмари ген у небі
Гоять день зітлілий гойним світлом.

Смуток голубиний ліг на серце,
Опада молитва