Володимир Біляїв

Не з протиріч народження й вмирання —
З їх сталості черпаю я снагу.
На гілці розтулилась брунька рання,
І засвітився пролісок в снігу.

Мене ж проймає думка: все дочасне
Й

З піднебесся вереснева просинь
Цідиться крізь сірі фільтри хмар,
А в тунелі десь під Чарінґ Кросом*
Грає — серце крає — сопілкар.

Уявилося — не в кахляній печері,
Де підземки

Закипає білою піною
Молоко тернового квіту,
Щодень Божий тебе незмінною
Бачу, в промені оповиту.

Де за балкою, за Кисличою
Терикони куряться сині,
Там хлоп’ячим голосом

Мандрувала ніччю осінь рання
Й ранком подалась у білий світ,
А мені лишила на прощання
Перший ледве що помітний слід.

Придивляюсь — ось її ознаки,
Видно, що приходила

Донбас… В ярах і улоговинах
Оази степових дібров,
На бабах з каменю карбованих
Тисячоліть рудіє кров.

На териконах і на пагорбах
Гуляє скіфський суховій,
Але не він —

Навік завмерли брови в спогаді суворім,
Руці вже не виводить дивне дійство слів,
Ми вже ніколи з Вами більш не поговорим
Про Київ рідний і такий же рідний Львів.

Вже Вам не

П. В. Одарченкові

І
Ваш ювілей щасливо надійшов
У календарнім русі днів і тижнів.
Я посилаю картку Вам, що ось знайшов:
Зображення і річечки і

(з нагоди 70-річчя)

Всі круглі дати і усі нулі
нехай вже не бентежать Вас ніколи —
вони такі ж бо немічні й малі,
а Ви, мій друже, вірний мій Миколо,
З когорти, що в

З якого краю і з яких сторін
Причувся цей прибій морської хвилі?
Немов не він шурує втерту рінь,
А шерехтять лани уже доспілі.
Чи це чиясь, а не моя стопа
заклякла на гарячому

(напис на книжці)

Настане той день неневзначай
Із ночі і темноти.
У ряди за стрілецький звичай
Стануть такі, як і ти.

Зі сердець, що їх мають горі,
Повних

Вони летять — лічить чи не лічить
Оті літа, як стая журавлина,
Де неквапливо птах за птахом лине…
Так птаства перелітного ключі
Укотре вже нагадують в цю пору
Про відрахунок

“У Христа хрестилися…”

В Дніпрі — у водах нашого Йордану —
Ви купіль прийняли святу,
Ви зодяглись у віру Богом дану,
Вклонилися розп’ятому Христу,

І Словом світлим Господа

І
Мільйонам душ і рук, що сіяли й орали,
Копали руди і варили сталь,
Не вчені, не політики, не генерали, —
Поет-співець державотворцем став.

Це він своїм полум’яним

Ще повні сонця линуть над майданом
Високі вікна велетнів стрімких.
Здається, й ми здіймемось і розтанем
Ген там, де місяця мосяжний ріг

Трубітиме кінець небесним ловам,
Аж

Ні, не спогад це, не ілюзія,
Не солодкий то плід уяви.
Знов закляклий стою у лузі я
І мене облягяють трави.

Півсторіччя… Либонь півсвіту я
Облітав, обійшов, об’їхав,
І не

Де рідний дім — де слід його?
Там попіл і полин,
А серце зве до рідного:
Полинь туди, полинь!
Та тільки врешті що там я
На старість здибав? Рай?
Ні! Підлою

Я не просив осінньої обнови
Як хліба нашого насущного в Отця.
Вона ж явилася — чудесна і чудова —
Негадано, неждано мить оця!

Я не вимолював натхнення миті
І не настроював

А.Л.

Далекий друже, Леготе Андрію,
Прийміть поетові поета дар.
Я часто згадую й постійно мрію
Про хати Вашої гостинний чар.

Читаєм вірші — Ви і Ваші гості.
Ваш

В далеку путь ідуть її сини,
Зa тридев’ять земель чужих і невідомих,
І їм услід, прадавній і сумний,
Її руки трикратний хресний помах.

О, руки матірні, і ніжні й шкарубкі,
До

Не милую тебе і не милую,
Онімів я без слів і без слав.
Хто це, хто пекельною силою
Нас з тобою навіки прокляв?

Тільки вірю, що пам’яті кремені
Все ще викрешуть іскри