Володимир Біляїв

Попільнички мушля рожева,
Цигарки обряд неквапливий,
У попелі пам’яті жевріє
Спогад мій нещасливий.

Звиклих речей незвиклі
Тіні обсіли стіни,
Чистого аркуша

Новий, не імітований щороку
трудом неперевершених майстрів,
з-під снігу перший виклюнувся крокус
і зіркою жаркою заяскрів
на снігу пелені, що вже осіла
і соком весняним живить

Таким весняним все було колись
і ми такі обоє молодії!
Та наші весни в вирій подались –
Всевладна осінь нами володіє.
Нема – ще буде! Є — вже відбулось…
Та диво! Душу зовсім не

Осіння синь в свічадах вікон
і перша паморозь хмарин…
Весняну блаж із серця викинь
Про сонцепад і сельний крин,
Про те, що сяло й зеленіло,
Вбиралося у буйний цвіт,
Що

Терпкий, неначе тютюновий,
На пальцях запах хризантем…
Пора осінньої обнови —
Вже час нових шукати тем.

І ти від свіжих слів пахучих
Немов би раптом захмелів —
Вони

Розпечене повітря Даунтауну**
брижиться над Лоґана майданом,
а він собі прохолоду уявну
під охлялим шукає каштаном.

Вона опахалом листя принадна,
чи не тому, що на нього

Казала мати колись-то:
“Як на світ привела тебе, сину,
гляділа в твою колиску
ніч передрозяно-синя.
І у вікна — навстіж — вітер пахтів
полином, деревієм і чебрецем,
а

Крутий узвіз Циганського* провулка
Й обабіч на горі риштовання ажур.
Там в суглинок вганяють палі гулко
Й поволі зводиться, росте червоний мур.

Ритмічний рух твердих мулярських

Вдосвіта погляну й не повірю,
зачарований, мов на молінню, вистою —
за ніч у сусідовім подвір’ю
об’явилась яблуня невістою.
Ось раптово тихою ходою
з місця зрушиться у

Де попіл пилюги на спориші осів,
Край шляху битого утікачі днювали,
І скрип вантажених пожитками возів
Той самий був, що й за татарської навали.

Який він тягосний — возів

Земляки зустрілись зненацька,
Не бачились років зо три.
Шинкарка — мальована цяцька —
Налива бозна по котрій.

В келишках мов жевріє віскі,
А в кухлях піниться пиво.
Про

Нутро горить, стліває розум,
Дичіє блазень, джаз пече.
Нема кінця звабливим позам
Рожевих стегон і плечей.

Це джунглів ритуал первісний —
Спокуси вивчений екстаз.
Тут

Хітливий розтин уст розпечено карміном,
Розлам нахабний брів і штучні тіні вій,
Завчений рух плеча і вірність звичним мінам —
Вона в корчмі чекає тіньовій.

Цигарки ритуал,

Дотулись до обличчя мого
Незрівнянним, люба, твоїм,
Щоб кохання чистий вогонь
Розвіяв сумніву дим

І в криницях наших очей
Зазоріли серця на дні,
Щоб було нам замало

Голуб на галузці яблуневій —
Аж сипнуло в очі переквітлим.
Біло-сині хмари ген у небі
Гоять день зітлілий гойним світлом.

Смуток голубиний ліг на серце,
Опада молитва

Напій тверезости такий терпкий!
Пізнання зір сльозі не засліпити,
Як нетривкого щастя черепки
Не позбирати і не позліпити.

Та і пощо? В калейдоскопі з’яв,
Речей істотність

Пишні квіти — білі мальви
Облітають рясноцвітом,
Ось розійдемося в даль ми,
Щоб не нудить більше світом.

От і мертва пустка хати,
От і люстра скло розбите…
О, як легко

Поглянь, — небо поглинь —
Це небо чуже і скупе.
Караймось, бо ми не змогли
До краю пізнати себе.

Хоч, може, таки і змогли б
Пізнати хвилини — не ці! —
В кохання