Василь Пачовський

Я не голуб сизокрилий,
Ти не білая голубка,
Ми з собою голубились —
Я як любчик, ти як любка!

А твоя мала сестричка,
То не сокіл ізза хмари —
А вона нас налякала,
Як

Гей закуй мені, зазуле,
Щастє на весні минуле
Заверни мені!
А зазуля мов не чує,
Сіла, пала тай не кує,
Як кувала на весні.

Вже не кує голосочком,
Бо ячмінним

І знов був я в однім домі
Тай не знаю, як то сталось,
Як то сталося, що серце,
Моє серце там осталось.

Моє серце там осталось,
А я ходжу та журюся,
Що там робить моє

Вилискуються коні,
Вилискують вороні —
На шлях той подались,
Той шлях, що йде до тої
Дівчини молодої,
Куди йшов я колись!

Тай я несу чар-зілля
З трох гір їй на

Вітер гне в долину явір і ялину,
Шелестить понуро кучерявий ліс;
Ой вже шепчуть люди, чуємо, що буде,
Я і ти, Ганусю, гнемося від сліз.

Не хилися, лозо, з вітру і морозу,
Не

Ой гай, гай, шумить гай,
Шелестить ліщина —
Завертай, вороний коню,
Гей проч, утікай!
Не так гай як печаль:
Завелась дівчина,
Зарюмала карі очі —
Мому серцю

В ніч під замком Мірамаре
Море плеще і шумить;
Блисне місяць ізза хмари —
Срібне плесо мерехтить,
Плеще і шумить.

Серед замку у городі
Йде царівна молода, —
Чути ляк у

Не зазулька пір’є ронить,
А Гануся ручки ломить
Обручками сковані —
І стирає чорні очка,
Припадає до слідочка,
До слідочка по мені!

До слідочка припадає,
І листочком

Шелестить осика, хоч вітрець не віє —
Листє в неї фіє, хвіє день і ніч; —
Камінь не то серце, камінь розпускає:
Гандзя проливає сльози з карих віч!

Я післав, Ганусю, сім листів

Ти сама прийшла до мене,
Та між нами щось студене
Всунулось мов змія —
Ти жалілась, що пропало,
Що найкраще нас єднало,
Бо не той став нині я!

Я не той став! — правду

Ніч. Ти з підбитими очима
В одінню спиш, бліда як мур;
В покою лямпа гасне, блима —
З портретів стогне жаль і дур…

Муж в люпанарі в білярд грає…
Коняки каваркам платить,

Я розумію твій секрет,
Не будеш мені катом —
Скінчив я універзитет
Кохання з докторатом.

Збагнув всі тайни сліз, погроз,
Чи смішки, чи ляменти —
Який не був там риґороз

Ой ти соловій, золоте перо,
Та не вилітай, гілля не ламай,
Тай не заглядай у зелений май —
Та не наноси пір’я на гніздо!

А зі мною линь геть світами вдаль
І не щебечи, в гору

Летів лебідь попід хмари,
А не мав той лебідь пари,
Не мав пари, тілько жаль —
Жаль на тих, що пару взяли,
З пари його розігнали —
Линув сам світами в даль.

Линув лебідь

Знов я здибав ту миленьку,
Тую кіточку біленьку,
Що така сердечна є —
Що так ласиться сердечно,
Так витається все гречно,
Так рученьку подає —
Так сміється

Ізза гори вітер віє,
Калиновий цвіт не спіє,
Калиновий цвіт!
Моя Дзюню, через тебе
Світ загирю без потреби,
Скапараю світ!

Нащо ти мене так смутиш?
Нащо воду

Твоя правда! — ти пізнала,
Бистра голова твоя!
Так, ти, Дзюню, добре мала,
Що ти мною гордувала,
Бо найбільший дурень — я!

Пайка дурнів за тобою
Увивалась за

Болить мене серце, голубонька біла
Любов затроїла на смуток і жаль —
Хто спільжить тепер це болюче кохання?
Не слізми ридання згоїти печаль!

Як квітнули бози, я в нічку

Забудь мене, мене забудь,
Як нам колись жевріла грудь,
Як серце рвалося колись —
Тепер ми розійшлись…

Ми мали слези у очах,
Як ми ішли в противний шлях,
Я плакав з горя,

Май. Чудова, ясна нічка.
У сальоні згасла свічка,
Місяць сипався з вікна;
Ми з собою шепотіли,
Твої шовки шелестіли,
Простягались рамена…

В спальні голос татка