Василь Пачовський

Ой на сонце ти придалась —
Сяйвом сонця сієш чари…
Як до мене засміялась
Стопромінням в небі мрій; —

Гей веселка блисла з хмари
В ревних сльозах з моїх вій!

Ти як

Скрипки плачуть, скрипки грають,
Серце в танцю рознімають —
Гомін аж до церкви йде:
— Не всі тії ся кохають,
Що їх шлюбом повінчають! —
В церкві відгомін гуде.

То не

Повстанська пісня

Ми лицарі без жаху і без смерти,
На злочин світу станем без ваги,
Ми присяглися долю переперти,
Роздерти присуд смерти ваш, боги!

Роздерли

Болить мене серце, голубонька біла
Любов затроїла на смуток і жаль —
Хто спільжить тепер це болюче кохання?
Не слізми ридання згоїти печаль!

Як квітнули бози, я в нічку

Ой розвіялись мені
Ті надії, на весні
Так леліяні,
Тай доріжки розійшлись,
Нами мріяні колись
Нами мріяні!

В тебе на устах ще сміх,
Позолочений горіх,
Ще не

Моя Дзюню, моя роже,
Ти забудеш мене може,
Ти забудеш, а я ні —
Візьме хтось тебе за жінку
В ярім вінку із барвінку,
Що-ж останеться мені?

Я полину у чужину,
На

Скрізь весело труби трублять;
Всі дівчата мене люблять,
Я їх не займаю;
Одна трубка сумно трубить;
Та одна мене не любить,
Котру я кохаю!

І знов був я в однім домі
Тай не знаю, як то сталось,
Як то сталося, що серце,
Моє серце там осталось.

Моє серце там осталось,
А я ходжу та журюся,
Що там робить моє

Летів лебідь попід хмари,
А не мав той лебідь пари,
Не мав пари, тілько жаль —
Жаль на тих, що пару взяли,
З пари його розігнали —
Линув сам світами в даль.

Линув лебідь

Там, де вишні нам під ніжки
Обсипались на доріжки,
Квіти сипляться з вишень!
Там гуляють наші діти,
З уст їх грають самоцвіти
Перлами моїх пісень.

Знайте, діти, кілько

Дзюню, світ чужий для мене,
Ти одна мені своя,
Хоч ти все чужа для мене,
Як чужий для світа я!

Я любив тебе єдину,
Ой любив я, а ти ні!
Рій дівчат, куди

Зашуміли густі лози,
Синє небо хмуриться;
Чую, чую через люди,
Що Гануся журиться.

Як Ганусі не журитись?
Родичі злукавили —
Тай з нелюбом заручили,
А мене

Звалився дуб, ялиця впала —
Се буря перейшла!…
Марусю, правду ти сказала,
Се “іскра на солому” впала,
Спалила все нараз до тла.

І я упав і ти упала,
Я втратив честь, а ти

Ой житне колосся на лан поляглося,
А мому серцю так сумно —
Що було минуло, в туман розійшлося,
Я з болю хилюся у трумно!

Туман то не хмара, нахмариться хмара,
То й дощик на

І знов був я на забаві,
Чи на щастє, чи на горе?
Знов розбурхалось у серці
Спокійнісінькеє море!

Ми з собою говорили
Два-три слова, решту очи —
Все те впало в моє

Ніч. Ти з підбитими очима
В одінню спиш, бліда як мур;
В покою лямпа гасне, блима —
З портретів стогне жаль і дур…

Муж в люпанарі в білярд грає…
Коняки каваркам платить,

Ой ти соловій, золоте перо,
Та не вилітай, гілля не ламай,
Тай не заглядай у зелений май —
Та не наноси пір’я на гніздо!

А зі мною линь геть світами вдаль
І не щебечи, в гору

Чую в хаті: він приїхав!
Він приїхав! — всі кричать,
Моя любочка кохана
Нову сукню хтіла брать.

Та часу уже не стало:
Двері відчинив панок,
Перше всунувся животик
В

Я стрінув знов коханнє
Життєм оплачене,
Прокляте безталаннє
І щастє втрачене.

Столиця грала в шумі,
Клекочучи в юрбі,
А я в своїй задумі
Між нею йшов собі.

Іде

Знов журюся, ой журюся,
Від вітру валюся…
Куди гляну, подивлюся —
Що на думку не приходить,
Що із думки і не сходить,
Все Гануся тай Гануся!

Що Гануся знов казала
Тай