Василь Ґренджа-Донський

Віки пройшли понад Карпати
У боротьбі твоїй нерівній,
Бажав ти пута розірвати,
Зажити в Батьківщині вільній.

Не раз відчув під батогами
На власній шкурі панську

Добра мати у роботі
Із дітьми в турботі,
Їх купає, повиває
І грудьми плекає.

Їх вона безмежно любить,
Гладить і голубить,
І колиску їм лаштує,
Пестить і

Наші сльози роним по камінню
І також терновий наш вінець,
Але вірим, що прийде спасіння,
Що терпінню раз буде кінець!

Славою засяєш, Україно,
Бо надходить історичний

Ще й на світ він не зродився,
Ще його й не знали, —
А кайдани вже кували,
Пута лаштували.

Ще під серденьком матуся
І не доносила, —
А вже голодом морила
Невидима

I
— Хто ж там грає, виграває
На ґруні, біля зимівки?
Де ж та пісня залітає
З яворової сопілки?
— То ж, прохожий, знай,
Граю я — Шугай!

— Ой, кому ти виграваєш,
Ой,

До пана президента республики Т.Г.Масарика, з жалобою свого народа

Гнет, тиранство зазнавали,
За довгих, тисяча літ,
Тяжка була наша доля,
Бідний, гіркий був наш

Дує козарь у сопілку
Вівчарі гуляють,
Того стола із явора
Медом поливають.

Медом його поливали
Горівков хрестили,
Склянки на нім посукали,
Дукати лічили.

Ой

Історія рідного села

I
Порадились два сосіди
Липша із Соймами,
Що в спіл будуть воли пасти
Між тими горами.

Успіл будуть воли пасти
Пастухів давати,
В

Яворе, яворе
Чомуж похилився?
— “Якжеж мені нехилитись
Коли зажурився.

Довкола зачали
Січи, протинати, —
Будуть мати буйні вітри
Чим поколисати.”

Засвітило сонце ясне
На ту Верьховину,
На мою країну,
Відознало світом кажду
Глубоку долину.

Простирає свої лучі
По кождій долині,
По тій Верьховині,
Цілуючи чорні

Посадила дві черешні
В моїм городочку,
Черешні ся розвивають
В зеленім садочку.

Ластовиця прилетіла,
Весна зелененька,
В яворині закукала
Зазуля

Задумує старий дідо
В п’ятий раз женитись,
Ще на старість з молодою
Жінкою любитись.

Чоло аж до потилиці
Борода сивенька,
Але ще би му здалася
Жінка

Коло млина яворина
Лист ся розвиває,
В яворині зелененькій
Голубка літає.

Тече вода з під города
Вода студененька,
Гуляй, гуляй в яворині
Голубко

Як угоди підписали
Кров’ю і шаблями,
Засвітило сонце правди
Врешті і над нами.

Тільки, що на ті папері
Вдарили печатку, —
Рукави ми засукали
В праці від

Засвіти ми, місячику,
На межу, на межу,
Най я свому миленькому
Сорочку змережу.

Ой засвіти, місячику,
Крізь вікно до хати,
Най я вийду д миленькому,
Як заснула

Плавле кача по тисині;
— “Мамко моя, не лай нині,
Залаєш ми в злу годину
Сам не знаю, де погину”.

Лає мати сина, лає
Син до дому не вертає… —
Серед поля не

Попід гору високою
Попід бережечки,
Пасе вівчарь молоденький
Біленькі овечки.

Покликує на дівчину
Вівчарь молоденький
— “Продай мені, дівчинонько,
Вінок

Загубив дівчину
У зеленім гаю,
Шукаючи милу,
Кождого питаю!

Кажи, мій голубе,
Голубонько сива,
Кажи мені правду
А деж моя мила

Звідаю березу,
Звідаю калину

Несе п’яний головоньку,
Як комар колоду,
Іде собі через лаву
Та упав у воду.

Вода п’яним, куди хоче,
То віє, то качає,
Він голову піднимає,
З води

Звідси гора, звідти друга
Самі полонини,
А попід ті полонини
Узенькі долини.

Сонце хотьби й засвітило
Та оно не гріє.
Бо на горі, на високій
Зимний вітер віє.