Василь Ґренджа-Донський

Нераз завидую вовкам,
Хоч і страшна їх доля:
Їх мучить голод по лісах,
Ще й куля жде від поля.

В проклятих горах кам’яних
З вовками голодуєм,
У сльозах топимо віки,
З

Немов блискавиця із неба, якраз
Страшна вість журбою насіла,
Що десь один вогник доблимав-погас,
Що свічка життя догоріла.

Упала одна із мільйонів зірок
І хоч ні разок не

На горі пасуться вівці,
скаржиться хтось на сопілці,
і жаліється й ридає,
а сопілка грає-грає,
ой, не грає — проклинає,
плаче, нарікає:

“Будь проклята, полонино,
де я

Бачив я сьогодні
Злидні і біду
І яку — здається —
Більше не знайду.

Це ж селяни в горах,
Це ж робітники,
Бідні лісоруби,
Слуги, візники,
Що без праці

Знов на полонині
сам-один стою,
тут забув я нині
за журбу свою.

Миле привітання
шле для мене ґрунь,
щире цілування
полонин-красунь.

Сяду-відпочину
і води

Гей, повіяв буйний вітер
із гори вдолину,
він тепер навідав знову
милу Верховину.

І село навідав рідне —
в нього легкі крила,
де мене моя матуся
на руках

Ось тут ізнов стара любов,
Зелена Верховина:
“Мій рідний край, — сказав, — вітай,
Моя ти є дитина”.

Товар іде, в ріці бреде,
Над річкою — колода.
Чудово тут. Ліси

До церкви дзвони закликали:
“Христос сьогодні народивсь”,
Дяки молебень відспівали,
Народ додому вже ладивсь.

І недалечко на дорозі,
В снігу лежало немовля,
Віддало духа

Служили в пана два брати,
Зазнали горе, муки,
Пан окрадав і збиткував
І спутав їхні руки.

Та вирвались вони із пут,
Не стало більше пана,
Заблисла воля золота,
Велика,

Оці Карпати — наше горе,
Життя у горах — мука!
Вікном хороба зазирає,
У двері Голод стука’.

І темрява нам сліпить очі,
Здирає шкуру — пан,
А сонце, вільне,

Дивлюсь на воду, що прийшла,
На величаву повінь,
Що й корінь дуба вирива’
І котиться на ровінь.

Ця сила береги мулить
І скелі підмиває,
Могутні стовбури

Цвіте краса, маяться рожі,
Вони для мене висхли всі,
Бо серце наче крають ножі.

Назавжди спокій мій розплився,
Терпить страждальниця — душа,
Бо долі корабель

Покрилось небо хмарами-журбою,
орел широких крил
облетів сто могил
в просторі сірою імлою.
Стрілець крило йому зломав…
Упав орел на гостру скелю,
на скелі і