Василь Ґренджа-Донський

До пана президента республики Т.Г.Масарика, з жалобою свого народа

Гнет, тиранство зазнавали,
За довгих, тисяча літ,
Тяжка була наша доля,
Бідний, гіркий був наш

Чоловік, тот, що без Науки,
Як та рибонька без води; —
Тліє, мліє и кінцем згине,
Не діждавши ся свободи.

Хоть без води, хоть без науки,
Усьо одно, житя нема!
Вода

В багатій Празі на майдані,
На “біржі праці” він стоїть,
Від голоду неначе п’яний,
Зубами в студені скрипить.

Шукає праці й не знаходить,
А без роботи він — жебрак,
І ось

О, скажіте, добрі люди,
Що зі мною буде?
Чи без серця можна жити,
Гори ці любити?
Бо від жалю,
Від печалі
Тріскає воно,
Що в віконцях
Сяйва сонця
Вже нема

Під вікнами хати штики заблищали
І сунув до хати мадярський жандар,
А очі у нього щось хутко шукали:
“Чи тут живе — каже — поет і бунтар?

Чи тут живе знаний Угорщини

Задзвеніли пута враз
Та й до шаблі кажуть:
Чом’ тирани
Тільки нами
Людські руки вяжуть?

Нас як бачать, чом’ дрижать
Бідні і багаті,
Чом’ ти

Як місяць, блідий мандрівник
По небі ніччю бродить,
Тоді Русалка лісова
До озера підходить.

І хвилі озера-води
Наздовж перетинає,
Нурцем пускається над дно,
Постійно

Встає герой в полю вбитий,
З гроба піднимаєсь,
И спинився над могилов,
Звідтам видивляєсь.

Вмиваються кости в полю
Зимною росою,
Онде Голод в зуби ріже,
Смерть стоить

Чія та могила, там на бережечку,
Хто там спочиває під дерньом зеленим,
Хто там спить сном вічним, від своих далеко,
Що йому там сниться, під хрестом вбаленим?

Ой йому там

Косички зівялі, які ви сумнії,
Немо ті по полю під вістрьом коси,
Й соненько не світить, бо хмари хмурнії,
Ви просто змарніли квітки без роси.

Ви росли в палату, цвили до

Летять лісів повітрулі,
Понад полонини,
Глядають золоті ключі,
Срібної краини

Яких, то, вже років пятьсот,
Надармо шукають,
И по горах и по скалах,
За ними

Повій, повій, буйний вітре,
Из гори в долину,
Неси душу буйнесенький,
Там, на Україну.

Там, де гинуть мої братя,
Дзвонять кайданами,
Там, де плачуть, лиють слези

Дує леґінь у сопілку —
Вже ізрання п’ють горілку,
Бо гуляють вівчарі,
А гуляки то старі!
П’ють… і далі наливають,
Стіл здоровий, яворовий
Поливають.

Сиром, салом

Верховина, наче казка,
Ох, яка красуня!
Низ — вишивана запаска,
Гори — біла гуня.

Вітер холодом подує —
Щочки їй пудрує,
Ще й калиною гірською
Личка їй

Ой, світи-же, місяченьку,
Засвіти до хати,
Хай побачу з-під віконця,
Чи заснула мати.

Як заснула моя ненька,
Вийду я на межу,
І миленькому свойому
Хоч рукав

Яворе, мій друже,
Чом’ ти похилився?
— Як мені тут не хилитись,
Бачиш, зажурився.

Лісоруби ліс мій
Почали стинати,
Буде дуже буйний вітер
Мною колисати.

І тому

Ходить бідний жебрак у жебри,
З села в село, з хати до хати
Котрий схоче, тот дасть кусочок,
Щоб за нього святих згадати…

Не мило му трястись, терпіти,
Бо вже йому біда

Тече потік з бережечка
У тиху річеньку,
И гуляє, и співає,
Аж мило серденьку!

А береза, над рікою,
Стоить и думає,
Що поточок, так весело
В ріці умирає.

Звідси гори, звідти гори
Попід гори звори,
Ще й потоки протікають,
Піняться, співають.

Далеченько гори сині,
А поля зелені,
Тільки ниви жовті, наче
Ковдрами

Іде старий із млина,
Та щось йому важко,
На щастя була корчма
І випив він “бляшку”.

Із кумом він розпрощався
В корчмі на порозі,
Та ось потік заблищався
Йому у