Василь Ґренджа-Донський

Лілеї, лілеї, які ви сумні,
На вас подивитись так тяжко мені,
Знайомої руки зірвали з стебел,
На мойому бюрку були дотепер,
(Для вас це, напевно, прокляті часи),
Змарніли,

Чом’ мене, ще як купала,
Не втопила мати?
Ох, було, їйбогу, шкода,
Няньчити, плекати.

Ох навіщо годувала,
На руках носила,
Чом’ мене грудьми своїми
Враз не

В багатій Празі на майдані,
На “біржі праці” він стоїть,
Від голоду неначе п’яний,
Зубами в студені скрипить.

Шукає праці й не знаходить,
А без роботи він — жебрак,
І ось

О, скажіте, добрі люди,
Що зі мною буде?
Чи без серця можна жити,
Гори ці любити?
Бо від жалю,
Від печалі
Тріскає воно,
Що в віконцях
Сяйва сонця
Вже нема

Під вікнами хати штики заблищали
І сунув до хати мадярський жандар,
А очі у нього щось хутко шукали:
“Чи тут живе — каже — поет і бунтар?

Чи тут живе знаний Угорщини

Задзвеніли пута враз
Та й до шаблі кажуть:
Чом’ тирани
Тільки нами
Людські руки вяжуть?

Нас як бачать, чом’ дрижать
Бідні і багаті,
Чом’ ти

Виджу з сього островерьха
Аж по чорне море, —
Ах нещасний мій народе,
Горе тобі, горе!

Плачте гори, плачте сині,
Плачте, не шкодуйте,
Вий, ти вітре, бий, ти громе
Нові

Було то весною, коли ми спізнались,
Як тебе увидів перший раз Марійко,
Там у городочку цвіти розвивались,
В гаю зелененькім співав соловійко.

На долині в лісі зазуля

Десь дзвонять… гучать сумні ті дзвони
Розвалин і руїн.
Ридання се, не дзвін…
Прохання… плач… проклони.

Замовкло… покрилась ніч тугою…
Орел кровавих крил,
Облетів сто

Поема

I
Гуцуліо наша мати, наша рідна мати,
Як за тебе не думати, житя не давати,
Як за тебе не боротись, за тя не терпіти,
Бо ти наша рідна мати, а ми твої

Летять лісів повітрулі,
Понад полонини,
Глядають золоті ключі,
Срібної краини

Яких, то, вже років пятьсот,
Надармо шукають,
И по горах и по скалах,
За ними

Повій, повій, буйний вітре,
Из гори в долину,
Неси душу буйнесенький,
Там, на Україну.

Там, де гинуть мої братя,
Дзвонять кайданами,
Там, де плачуть, лиють слези

Дує леґінь у сопілку —
Вже ізрання п’ють горілку,
Бо гуляють вівчарі,
А гуляки то старі!
П’ють… і далі наливають,
Стіл здоровий, яворовий
Поливають.

Сиром, салом

Верховина, наче казка,
Ох, яка красуня!
Низ — вишивана запаска,
Гори — біла гуня.

Вітер холодом подує —
Щочки їй пудрує,
Ще й калиною гірською
Личка їй

Скільки я страдаю,
Слези утираю,
Що у тобі все так сумно,
Бідний, ти мій краю!

Горе моє, горе!
Сердце моє коле
Нераз плачу, тай думаю:
Долеж наша, доле!

Болюж

Незнаю, що жура, терпіня,
Бо я дворянин — я магнат,
Мої ліси и полонини,
Землі богато, сім палат.

Дурний Русин то обробляє.
Най хлоп працює, нам панам —
Коли схочу, тогди

Вийшла мати із хатини,
Лає, проклинає сина,
Мов хуртовину тисина.

“Не кляни мені, матусю,
Я прокльонів так боюся!
Бо залаєш в злу годину,
Сам не знаю, де

Віл з ведмедем заключили
Вічний мир, угоду:
Спільно пастимуть травичку,
Спільно пити воду…

Теж і серна і вовчиця
У постійній дружбі…
Кіт і пес також у згоді,
У взаємній

Звідси гори, звідти гори
Попід гори звори,
Ще й потоки протікають,
Піняться, співають.

Далеченько гори сині,
А поля зелені,
Тільки ниви жовті, наче
Ковдрами

Іде старий із млина,
Та щось йому важко,
На щастя була корчма
І випив він “бляшку”.

Із кумом він розпрощався
В корчмі на порозі,
Та ось потік заблищався
Йому у