Василь Ґренджа-Донський

Яворе, яворе
Чомуж похилився?
— “Якжеж мені нехилитись
Коли зажурився.

Довкола зачали
Січи, протинати, —
Будуть мати буйні вітри
Чим поколисати.”

Наші сльози роним по камінню
І також терновий наш вінець,
Але вірим, що прийде спасіння,
Що терпінню раз буде кінець!

Славою засяєш, Україно,
Бо надходить історичний

Зажурилась бджілка…
Що робити має,
Бо у полі жовкнуть квіти,
Де медок збирає.
Де медок збирала –
Де вона гуляла,
Там ті квіти, ясні квіти
Осінь притоптала.
І зима

Зійшовся я із моравцьом,
Який і досі тут бував,
Й колись у австрійскій сотни
Кларінетом хлопцям грав.

І зачався він хвалити,
Що він вже тут десять літ,
В нього “сила”, в

Байдуже? — ні! болить,
От доказ: сльози рясні,
Брілянтів огні ясні.

О, лліться, лліть, з душі,
Засію вами гори,
Кістками криті бори.

І там, де вас пролив,
Зростуть

Хибаж наші гіркі сльози
В море не стікали!
Хибаж тоті сині моря
Вже повисихали.

Треба з огньом бурі, тучі
Наше горе стерти —
Що ми встали і воскресли
З духової

Цвіла краса, маїлись рожі,
Вони для мене висхли всі,
В мойому серцю ножі.

Розібю груди: сиру глину,
Душа там бідна марно бєсь
А серце в скелю кину.

(Присв. чеському народу)

Хай заваляться кляті мури,
Обприскані мозком рабів,
Бо клич століття затрубів:
Най щезнуть пута і тортури.

Витаєм вас святі прапори!

Ударив з неба грім огнем,
Невільним стало ясно:
Нам без царя жить, без тюрем,
На волі в згоді, красно.

Недоле клята схаменись!
Ми в тобі й нині гинем,
Кайдани з рук нам

Люблю тебе мій рідний краю,
Верховино, ти моя,
З тобою плачу і ридаю,
Душею, серцем гину я.

Колись бувало й ми думали,
Що воля всміхнеться й нам,
Ніколи ми її не знали,

Як у тебе сумно, мій ти рідний краю,
Літо вже минуло, пташка не співає,
А я ходжу, броджу по сумному гаю,
Аби хто не бачив, як серце ридає.

Летить чорний ворон, по-під тебе

Тут квіти, рожі, идеал,
Свята любов, коханя,
Там муки, болі без числа,
Терпіня и страданя.

Тут мрії, надія житя,
Щастя плине рікою,
Там хмара темна, як мара,
Блука’

Скільки я страдаю,
Слези утираю,
Що у тобі все так сумно,
Бідний, ти мій краю!

Горе моє, горе!
Сердце моє коле
Нераз плачу, тай думаю:
Долеж наша, доле!

Болюж

Породила дівка сина
В ярку під вербою,
І кинула на дорозі
Дитиноньку свою.

Ішли туди пани возом,
Підняли дитину,
Щоб якоїсь бездольниці
Синок не загинув,

І

Хто сидить з думою, чи не я? — о, ні!
Вязень се неволі,
Йому в серцю болі,
Мов і пута дзвонять пісні, ті сумні.

Бачать очі поле серед руїн,
Ах, самі могили!
Де шабельки

Коліть, стріляйте наші груди,
Паліть нам рани віч огнем, —
Хвилина прийде, вам страшенна,
Звалиться кріпкий мур тюрем,
Й країна рідна оживе.

Баґнетів ми не

Грайте, грайте кровавії струни,
Чей вас хто почує
І заплаче, заридає
Слезами батьків,
Як почує у серденьку,
Невільничий спів.

Рвіться срібні з болю, із ридання,
Та не

На горбочку, у садочку
Свіжо-копана могила,
Там лежить дівчина мила,
Там вона спочила.

Ще її недавно бачив
Усміхатись і радіти,
Ще ходила під лісочок
Назбирати

Я гуляю здовж потока,
він хрустально-чистий,
він спадає
і співає,
ще й сріблясто-бистрий.

І по цей бік,
І по той бік
беріжки зелені,
хочеш спрагу погасити

Чому мене у купели
Не втопила мати?
Шкода було колисати,
Мене годовати!

Шкода було бідовати,
На руках носити,
Шкода було мене мати
На співака вчити!