Василь Ґренджа-Донський

Яворе, яворе
Чомуж похилився?
— “Якжеж мені нехилитись
Коли зажурився.

Довкола зачали
Січи, протинати, —
Будуть мати буйні вітри
Чим поколисати.”

Наші сльози роним по камінню
І також терновий наш вінець,
Але вірим, що прийде спасіння,
Що терпінню раз буде кінець!

Славою засяєш, Україно,
Бо надходить історичний

Лірична драма

I
Ой, болить мене головонька,
А душа вяне, за тобов,
Тільки серце горить, палає,
Кивить у нім вірна любов.
Любов моя, любов даремна!
Даремна

Люби рідну мову, миле руське слово,
Єї не встидайся, за ню бийся в грудь,
За то рідне слово будь готов до всього
Та знай, що ти Русин, того незабудь.

Знай, що ти є сином

Колишуть гори долину, як малу дитину.
“Цить дитино, цить!”
А Жура не спить, ні у ніч, ні в днину.

Розбиймо гори (в каміння), тоді се терпіння
Лява замете
І там розцвіте нове

Ой на горі під калинов
Зелена могила,
А в тій темній могилочці,
Лежить моя мила.

Черешату калиноньку
Вітри доглядають,
На могилі, на зеленій
Квіти розцвитають.

Цвіла краса, маїлись рожі,
Вони для мене висхли всі,
В мойому серцю ножі.

Розібю груди: сиру глину,
Душа там бідна марно бєсь
А серце в скелю кину.

(Присв. чеському народу)

Хай заваляться кляті мури,
Обприскані мозком рабів,
Бо клич століття затрубів:
Най щезнуть пута і тортури.

Витаєм вас святі прапори!

Ударив з неба грім огнем,
Невільним стало ясно:
Нам без царя жить, без тюрем,
На волі в згоді, красно.

Недоле клята схаменись!
Ми в тобі й нині гинем,
Кайдани з рук нам

Люблю тебе мій рідний краю,
Верховино, ти моя,
З тобою плачу і ридаю,
Душею, серцем гину я.

Колись бувало й ми думали,
Що воля всміхнеться й нам,
Ніколи ми її не знали,

Скільки я страдаю,
Слези утираю,
Що у тобі все так сумно,
Бідний, ти мій краю!

Горе моє, горе!
Сердце моє коле
Нераз плачу, тай думаю:
Долеж наша, доле!

Болюж

Ой ходив я и блукав я,
Збираючи квіти,
Сходив берег и долину,
Одну знайшов, другу кинув,
Квіти мої квіти!
Що мені з вами робити,
Кудиж вас подіти?

Заблудив я в світ

Виджу з сього островерьха
Аж по чорне море, —
Ах нещасний мій народе,
Горе тобі, горе!

Плачте гори, плачте сині,
Плачте, не шкодуйте,
Вий, ти вітре, бий, ти громе
Нові

Ще го й на світі не було,
Ще го й не знали,
А вже пута паровали,
Окови ковали.

Ще го мати не зродила,
Під серцьом носила,
А вже руки пов’язала
Нечувана

Хто сидить з думою, чи не я? — о, ні!
Вязень се неволі,
Йому в серцю болі,
Мов і пута дзвонять пісні, ті сумні.

Бачать очі поле серед руїн,
Ах, самі могили!
Де шабельки

Коліть, стріляйте наші груди,
Паліть нам рани віч огнем, —
Хвилина прийде, вам страшенна,
Звалиться кріпкий мур тюрем,
Й країна рідна оживе.

Баґнетів ми не

Грайте, грайте кровавії струни,
Чей вас хто почує
І заплаче, заридає
Слезами батьків,
Як почує у серденьку,
Невільничий спів.

Рвіться срібні з болю, із ридання,
Та не

На горбочку, у садочку
Свіжо-копана могила,
Там лежить дівчина мила,
Там вона спочила.

Ще її недавно бачив
Усміхатись і радіти,
Ще ходила під лісочок
Назбирати

Пийте кров, отрову?
Пийте до розсади!
Але й не чекайте
Братської поради.

Я вас не пораджу,
Пийте дале, пийте,
У тьмі, без науки,
Як бидлина жийте.

Придайте им

Вікном Хороба зазира’,
У двері Голод стука, —
Отсі Карпати — то наш хрест,
Отсе життя — то мука.

А ще давить нас до землі,
Якась страшенна сила, —
Життя — терновий наш