Василь Ґренджа-Донський

Породила дівка сина
В ярку під вербою,
І кинула на дорозі
Дитиноньку свою.

Ішли туди пани возом,
Підняли дитину,
Щоб якоїсь бездольниці
Синок не загинув,

І

Хибаж наші гіркі сльози
В море не стікали!
Хибаж тоті сині моря
Вже повисихали.

Треба з огньом бурі, тучі
Наше горе стерти —
Що ми встали і воскресли
З духової

Моя мати узка долина
Моя рідня — Карпати,
Мене вчила край полонини
Сама пташка співати.

Легейко, мило та весело
Співав мій соловейко,
Я слухав, слухав під горою
І

Ой високі гори як під вами сумно;
Зірниця не зійде, соненько не блисне,
Бо під нашим небом чорна хмара висне,
Бо під нашим небом чорна хмара висне
А щоб розійшлася дочекати

Рипнуло у двері, аж стіни дрожали
И ступив до хати мадярський посол,
На дворі гук, гомін, багнети блищали
И вив ся, гордився новий триколор.

А сестра збіліла, як гомін

Жовкне листя сумної калини,
Бо літо минуло,
Мені здаесь, що воно й не було.

Мені літо, то мені не літо,
Весна, не весною,
В мому серцю зима за зимною.

Жовкне листя,

На Різдво боже кличуть дзвони,
Співає крилос “Народивсь”
Цілують землю, бють поклони,
Нема того, щоб не моливсь!

…Повиходили із святині,
Десь плач… немов із під

Колишуть гори долину, як малу дитину.
“Цить дитино, цить!”
А Жура не спить, ні у ніч, ні в днину.

Розбиймо гори (в каміння), тоді се терпіння
Лява замете
І там розцвіте нове

Зажурилась бджілка…
Що робити має,
Бо у полі жовкнуть квіти,
Де медок збирає.
Де медок збирала –
Де вона гуляла,
Там ті квіти, ясні квіти
Осінь притоптала.
І зима

Служили раз два братя в пана,
Який їх майна відобрав,
Бідували дуже в тирана,
Тиран ще д тому й катував!

Їх дорога — колюче терня,
Без куска хліба, без води,
Посіяли в

Закувала зозуленька — куку,
Зозуленька та сивенька — куку.
Ясинина зеленіє,
Поточок тече, шуміє,
Куку, куку, куку.

Зозуленька на яворі — куку,
То в долині, то у горі —

Раді, веселі машерують,
Трубач в трембіту затрубів —
Це наші хлопці з під Карпатів,
Молода гарда пластунів.

Вітрик тепленько повіває,
Цілує лиця молоді,
І колише їхнім

Років тисячу в неволі
жив отой народ,
і без щастя, і без долі,
серед бід, незгод.

Вороги ж бо збиткували,
задавали муки,
за нізащо катували
і в’язали

Ми волю вигризли з бідою,
Скажіть, будь ласка, де вона…?
Остались далі ми рабами,
Свободи справді ще нема!
Гей, гей, народе мій бездольний,
А доки спатимеш?

Час тюремні ґрати розбивати!
Час валити клятії тюрми,
Вільну пісню вільно заспівати,
Бути врешті вільними людьми!

Обіцянка мертва і забута,
Опинились знову у ярмі,
Нам із

О, звідки плач, гірке ридання,
Сльозами прохане благання,
Розпуки голос відкілля?
Це плаче Галицька Земля,
Ридає ніжна Буковина,
Рида’ Загіря сирота:
О, нене, рідна

Іван Береза як почув,
Що прапор люд підняв,
На панську службу він махнув,
Додому повертав.

Ще торбу з плечей він не зняв,
Від пороху не вмивсь,
А до повстанців

З гуцульських гір
Потоки вділ
Спадають і гучать,
Часи борні
На ґруні ці
Ударили печать.

Тут кожен лист
Дрожав під свист
Гармати як гули,
В горі

На горі пасуться вівці,
скаржиться хтось на сопілці,
і жаліється й ридає,
а сопілка грає-грає,
ой, не грає — проклинає,
плаче, нарікає:

“Будь проклята, полонино,
де я

Бачив я сьогодні
Злидні і біду
І яку — здається —
Більше не знайду.

Це ж селяни в горах,
Це ж робітники,
Бідні лісоруби,
Слуги, візники,
Що без праці