Василь Ґренджа-Донський

Породила дівка сина
В ярку під вербою,
І кинула на дорозі
Дитиноньку свою.

Ішли туди пани возом,
Підняли дитину,
Щоб якоїсь бездольниці
Синок не загинув,

І

Хибаж наші гіркі сльози
В море не стікали!
Хибаж тоті сині моря
Вже повисихали.

Треба з огньом бурі, тучі
Наше горе стерти —
Що ми встали і воскресли
З духової

Моя мати узка долина
Моя рідня — Карпати,
Мене вчила край полонини
Сама пташка співати.

Легейко, мило та весело
Співав мій соловейко,
Я слухав, слухав під горою
І

Ой високі гори як під вами сумно;
Зірниця не зійде, соненько не блисне,
Бо під нашим небом чорна хмара висне,
Бо під нашим небом чорна хмара висне
А щоб розійшлася дочекати

Рипнуло у двері, аж стіни дрожали
И ступив до хати мадярський посол,
На дворі гук, гомін, багнети блищали
И вив ся, гордився новий триколор.

А сестра збіліла, як гомін

Жовкне листя сумної калини,
Бо літо минуло,
Мені здаесь, що воно й не було.

Мені літо, то мені не літо,
Весна, не весною,
В мому серцю зима за зимною.

Жовкне листя,

На Різдво боже кличуть дзвони,
Співає крилос “Народивсь”
Цілують землю, бють поклони,
Нема того, щоб не моливсь!

…Повиходили із святині,
Десь плач… немов із під

Колишуть гори долину, як малу дитину.
“Цить дитино, цить!”
А Жура не спить, ні у ніч, ні в днину.

Розбиймо гори (в каміння), тоді се терпіння
Лява замете
І там розцвіте нове

Зажурилась бджілка…
Що робити має,
Бо у полі жовкнуть квіти,
Де медок збирає.
Де медок збирала –
Де вона гуляла,
Там ті квіти, ясні квіти
Осінь притоптала.
І зима

Служили раз два братя в пана,
Який їх майна відобрав,
Бідували дуже в тирана,
Тиран ще д тому й катував!

Їх дорога — колюче терня,
Без куска хліба, без води,
Посіяли в

Пустила голубку
з неволі вона,
“Мій братику, любку,
я все ще жива…”

Та голуб крилатий
путі не знайшов,
її визволяти
ніхто не прийшов…

Пустила на волю
чотири

Гей, зеленії Карпати,
Чом’ такі сумні?
Чи у горах, чи в тих зворах
Втратили пісні?
Ой, мовчать Карпати — тільки
Вітер відповів:
— Розділили Україну
Поміж

Ой, чиї ж оце могили
заросли у брості?
То борці там положили
молодечі кості.

Рвали рабства всі тенети,
йшли у бій завзято,
їх скосили кулемети,
вбили їх

Розрослися квіти,
Мої не цвітуть,
Вітрик не повіє,
Сонце не загріє…
О, чого ж я тут?

Бідна хлопська хата,
Бідне тут життя!
За кавалок хліба
Брат зарізав брата
Й

Вночі по цвинтарах-могилах
Моя душа блукала,
Дідів і прадідів у гробі
Будила і питала:
“О, як ви, як, скажіть мені,
Лягли до чорної землі?”

Оті замучились на

Не можна річку вгамувати,
Їй наказати: “Не пливи!”
Не всилі здержати ви думку,
Її скувати в ланцюги.

Бо думка вільна, як пташина
І пізнає свою мету,
Вона Карпати

Сховалось сонце злотооке,
Бо в горах стелиться туман,
Кривавиться із сотні ран
Земля гірських, дзвінких потоків.

Дзвенять і брязкають кайдани
Рабам невільним на руках.
І

Як різня почнеться —
будеш в ній і ти…
Знай, що є Вкраїна,
знай, що є брати!
Ви не витягайте
меч на свого брата!
Убивайте ката,
ріжте ворогів!

А дістанеш

Ох, як тутки нудно,
ох, як тутки сумно,
вже на березині і птах не співа’,
лише я блукаю.
Ой, гаю мій, гаю,
чого ж бо у мене
душа так рида’.

Життя скрізь

Ось тут ізнов стара любов,
Зелена Верховина:
“Мій рідний край, — сказав, — вітай,
Моя ти є дитина”.

Товар іде, в ріці бреде,
Над річкою — колода.
Чудово тут. Ліси