Василь Ґренджа-Донський

Лугом, лугом, та через вернича
Ріка Бодроґ широка, шумить,
Понад верник, понад бистру воду
Веселая ластівка летить.

Лети, лети собі, світ широкий
Літай, пташко, літай та

Вийшла мати із хатини,
Лає, проклинає сина,
Мов хуртовину тисина.

“Не кляни мені, матусю,
Я прокльонів так боюся!
Бо залаєш в злу годину,
Сам не знаю, де

Що за жебрак, там, на дорозі,
Звідки він взявся, що шука’?
Голодно, босо, ледви тягнесь,
И над Дунаєм наріка’.

Шука роботи, й не находить!
А без роботи він

Сидить медвідь на колоді,
Ногавиці крає,
А лисиця з старим вовком
У карти ся грає.

Заяць сидить на купині
У сопілку дує,
Вовчиско му присвистує
А дикун

Лілеї, лілеї, які ви сумні,
На вас подивитись так тяжко мені,
Знайомої руки зірвали з стебел,
На мойому бюрку були дотепер,
(Для вас це, напевно, прокляті часи),
Змарніли,

Хто сидить з думою, чи не я? — о, ні!
Вязень се неволі,
Йому в серцю болі,
Мов і пута дзвонять пісні, ті сумні.

Бачать очі поле серед руїн,
Ах, самі могили!
Де шабельки

Дивлюсь на повінь, що прийшла,
Дивлюсь на грізну воду;
Се плач і сльози і журба
І кров мого народу.

Там далі гори, береги,
Тут самі доли: ровінь,
По горах в путах ті

Цвіла краса, маїлись рожі,
Вони для мене висхли всі,
В мойому серцю ножі.

Розібю груди: сиру глину,
Душа там бідна марно бєсь
А серце в скелю кину.

Гори білі, гори, блищучі брілянти,
Не сніг в вас білієсь, а сліз діяманти.

Скілько по вас гори крови покотилось!
Не одно серденько по горах розбилось,

Тут і там могила… одна

Через поле широкоє
Плеще кінь дрібненький,
На конині старий дідич
Як той сніг биленький.

Уже поле перемотав
Дався на долину,
Но вже стиха, — приперає
Упрілу

Летять лісів повітрулі,
Понад полонини,
Глядають золоті ключі,
Срібної краини

Яких, то, вже років пятьсот,
Надармо шукають,
И по горах и по скалах,
За ними

Хоть мня забий, як тобі дяка,
А хоть мені моє віддай,
Тільки з мого живого тіла
Живі куски не відривай!

Я тяжко терпів у кайданах
Рівно з тобою… Ти забув?
Тепер як брат

Шумить бистра поточина,
Поточок маленький,
И по сей бік
И по той бік
Берег зелененький.

А по при ту поточину,
Дорога убита,
Тут ще косять,
Пластя носять,
Там

Дві сотні баґнетів в долині стояло,
Всі хлопці, як дуби, готові на бій,
Чекали, щоб сонце за гори запало,
Щоб город здобути країні своїй.

Плювали гармати Волохам у

Співав би я, много співав би,
Щоби земля за тремтіла,
Як той гад серця не кусавби,
Якби душа не боліла.

Болить мене душа, тай дуже!
А в серцю мов ножом коле, —
Бо ти нас

Великий твір ми будували
І кров давали з наших жил,
Фундамент йому мурували,
Й самі лігали до могил.

Думали, що його каміння
Ніяка сила не звалить,
Щоби тих славних,

До пана президента республики Т.Г.Масарика, з жалобою свого народа

Гнет, тиранство зазнавали,
За довгих, тисяча літ,
Тяжка була наша доля,
Бідний, гіркий був наш

Коло млина яворина
Лист ся розвиває,
В яворині зелененькій
Голубка літає.

Тече вода з під города
Вода студененька,
Гуляй, гуляй в яворині
Голубко

Поема

I
Гуцуліо наша мати, наша рідна мати,
Як за тебе не думати, житя не давати,
Як за тебе не боротись, за тя не терпіти,
Бо ти наша рідна мати, а ми твої

На Різдво боже кличуть дзвони,
Співає крилос “Народивсь”
Цілують землю, бють поклони,
Нема того, щоб не моливсь!

…Повиходили із святині,
Десь плач… немов із під