Василь Ґренджа-Донський

Жовкне листя сумної калини,
Бо літо минуло,
Мені здаесь, що воно й не було.

Мені літо, то мені не літо,
Весна, не весною,
В мому серцю зима за зимною.

Жовкне листя,

Ой високі гори як під вами сумно;
Зірниця не зійде, соненько не блисне,
Бо під нашим небом чорна хмара висне,
Бо під нашим небом чорна хмара висне
А щоб розійшлася дочекати

Лілеї, лілеї, які ви сумні,
На вас подивитись так тяжко мені,
Знайомої руки зірвали з стебел,
На мойому бюрку були дотепер,
(Для вас це, напевно, прокляті часи),
Змарніли,

Ще го й на світі не було,
Ще го й не знали,
А вже пута паровали,
Окови ковали.

Ще го мати не зродила,
Під серцьом носила,
А вже руки пов’язала
Нечувана

Посадила дві черешні
В моїм городочку,
Черешні ся розвивають
В зеленім садочку.

Ластовиця прилетіла,
Весна зелененька,
В яворині закукала
Зазуля

Великий твір ми будували
І кров давали з наших жил,
Фундамент йому мурували,
Й самі лігали до могил.

Думали, що його каміння
Ніяка сила не звалить,
Щоби тих славних,

Задумує старий дідо
В п’ятий раз женитись,
Ще на старість з молодою
Жінкою любитись.

Чоло аж до потилиці
Борода сивенька,
Але ще би му здалася
Жінка

Ой, світи-же, місяченьку,
Засвіти до хати,
Хай побачу з-під віконця,
Чи заснула мати.

Як заснула моя ненька,
Вийду я на межу,
І миленькому свойому
Хоч рукав

Що за жебрак, там, на дорозі,
Звідки він взявся, що шука’?
Голодно, босо, ледви тягнесь,
И над Дунаєм наріка’.

Шука роботи, й не находить!
А без роботи він

Було то весною, коли ми спізнались,
Як тебе увидів перший раз Марійко,
Там у городочку цвіти розвивались,
В гаю зелененькім співав соловійко.

На долині в лісі зазуля

Я беріжка потік тече вдолину,
Залишає рідну полонину,
По камінню-плитах він стрибає,
Піниться сріблясто і співає,
Вириває з кореня смерічку
І впадає в плесо, в тиху

Коли ти правдивий Боже — бач і плач!

А не смійсь над нами,
Не катуй катами
І не розпинай.

Спусти їм на доми,
Блискавки і громи,
Огнем їх пали.

Спусти синє

Несе п’яний головоньку,
Як комар колоду,
Іде собі через лаву
Та упав у воду.

Вода п’яним, куди хоче,
То віє, то качає,
Він голову піднимає,
З води

Рипнуло у двері, аж стіни дрожали
И ступив до хати мадярський посол,
На дворі гук, гомін, багнети блищали
И вив ся, гордився новий триколор.

А сестра збіліла, як гомін

Лугом, лугом, та через вернича
Ріка Бодроґ широка, шумить,
Понад верник, понад бистру воду
Веселая ластівка летить.

Лети, лети собі, світ широкий
Літай, пташко, літай та

Ой засвіти місяченьку,
Ночи блідий пане,
Та на мою косиченьку,
Що в долині вяне.

Цілуй, єї и за мене,
Кажи най кохає,
Моє серце розпалене,
Огнями палає!

Не

Десь дзвонять… гучать сумні ті дзвони
Розвалин і руїн.
Ридання се, не дзвін…
Прохання… плач… проклони.

Замовкло… покрилась ніч тугою…
Орел кровавих крил,
Облетів сто

Посвячую п.о. А. Волошинови

Попід тоті сині Карпати
Боровся ти за святу волю,
Щоб ржаві пута розірвати
Здобути дітям кращу долю!

Терпів муки, що в день і в

Я гуляю здовж потока,
він хрустально-чистий,
він спадає
і співає,
ще й сріблясто-бистрий.

І по цей бік,
І по той бік
беріжки зелені,
хочеш спрагу погасити

Нераз ми голодовали,
Нас нераз и били,
Нераз наші мертві трупи
По дорозі гнили…

Ой то нераз нашим тілом
Чорні кавки тили,
Нераз вовки над нашими
Кістоньками