Василь Ґренджа-Донський

Серед розвалин і руїн
Гуде маленький дзвін,
Забрали інших на війну,
Лишився тільки він.

Зробив їх військовий наказ
Гарматами до бою,
В дзвіниці цей маленький

Пускають кулі нам у груди,
Бо завидять, що ми живем,
Як мухи гинуть наші люди,
Палять і нищать нас вогнем,
Та ми вперед ідем,
Ідем!

Кайданів ми не

Час тюремні ґрати розбивати!
Час валити клятії тюрми,
Вільну пісню вільно заспівати,
Бути врешті вільними людьми!

Обіцянка мертва і забута,
Опинились знову у ярмі,
Нам із

О, звідки плач, гірке ридання,
Сльозами прохане благання,
Розпуки голос відкілля?
Це плаче Галицька Земля,
Ридає ніжна Буковина,
Рида’ Загіря сирота:
О, нене, рідна

Росився кров’ю рідний ґрунт,
Невільним стало ясно:
Або ми піднімемо бунт,
Або ми згинемо нещасно.

Спалили в трьох ми трон вогнем
Терпіти далі годі!
Ми три брати, ми

Хто сидить з думками
Пізно при столі?
Що розповідають
Зморщки на чолі,
Де страждання тисне,
Де зарився сум,
Де тривожна думка
Блисне через ум.

Не питайте, хто

Ой, ходжу я понад Тису
тай собі гадаю:
Як у тобі сумно-сумно
мій ти рідний краю!

Ой, глибока ж наша Тиса,
як наш жаль, глибока…
Дві німі братські могили
тут біля

Люблю тебе, мій рідний краю,
З твоїми горами, з людьми,
Повітря запах я втягаю
До себе повними грудьми.

Твої поля, ґруні і гори,
Для мене — наче з неба дар,
Люблю твої

Іван Береза як почув,
Що прапор люд підняв,
На панську службу він махнув,
Додому повертав.

Ще торбу з плечей він не зняв,
Від пороху не вмивсь,
А до повстанців

З гуцульських гір
Потоки вділ
Спадають і гучать,
Часи борні
На ґруні ці
Ударили печать.

Тут кожен лист
Дрожав під свист
Гармати як гули,
В горі

Наче у кітлі ми —
гори звідусіль —
звідси не почути
зойк нужденних сіл.

Люд у безробітті
з голоду опух…
Дармо тут ридати —
цілий світ оглух.

В неврожайні

Нераз завидую вовкам,
Хоч і страшна їх доля:
Їх мучить голод по лісах,
Ще й куля жде від поля.

В проклятих горах кам’яних
З вовками голодуєм,
У сльозах топимо віки,
З

Немов блискавиця із неба, якраз
Страшна вість журбою насіла,
Що десь один вогник доблимав-погас,
Що свічка життя догоріла.

Упала одна із мільйонів зірок
І хоч ні разок не

На горі пасуться вівці,
скаржиться хтось на сопілці,
і жаліється й ридає,
а сопілка грає-грає,
ой, не грає — проклинає,
плаче, нарікає:

“Будь проклята, полонино,
де я

Бачив я сьогодні
Злидні і біду
І яку — здається —
Більше не знайду.

Це ж селяни в горах,
Це ж робітники,
Бідні лісоруби,
Слуги, візники,
Що без праці

Знов на полонині
сам-один стою,
тут забув я нині
за журбу свою.

Миле привітання
шле для мене ґрунь,
щире цілування
полонин-красунь.

Сяду-відпочину
і води

Служили в пана два брати,
Зазнали горе, муки,
Пан окрадав і збиткував
І спутав їхні руки.

Та вирвались вони із пут,
Не стало більше пана,
Заблисла воля золота,
Велика,

Оці Карпати — наше горе,
Життя у горах — мука!
Вікном хороба зазирає,
У двері Голод стука’.

І темрява нам сліпить очі,
Здирає шкуру — пан,
А сонце, вільне,

Дивлюсь на воду, що прийшла,
На величаву повінь,
Що й корінь дуба вирива’
І котиться на ровінь.

Ця сила береги мулить
І скелі підмиває,
Могутні стовбури

Цвіте краса, маяться рожі,
Вони для мене висхли всі,
Бо серце наче крають ножі.

Назавжди спокій мій розплився,
Терпить страждальниця — душа,
Бо долі корабель