Василь Ґренджа-Донський

Серед розвалин і руїн
Гуде маленький дзвін,
Забрали інших на війну,
Лишився тільки він.

Зробив їх військовий наказ
Гарматами до бою,
В дзвіниці цей маленький

Пускають кулі нам у груди,
Бо завидять, що ми живем,
Як мухи гинуть наші люди,
Палять і нищать нас вогнем,
Та ми вперед ідем,
Ідем!

Кайданів ми не

Час тюремні ґрати розбивати!
Час валити клятії тюрми,
Вільну пісню вільно заспівати,
Бути врешті вільними людьми!

Обіцянка мертва і забута,
Опинились знову у ярмі,
Нам із

О, звідки плач, гірке ридання,
Сльозами прохане благання,
Розпуки голос відкілля?
Це плаче Галицька Земля,
Ридає ніжна Буковина,
Рида’ Загіря сирота:
О, нене, рідна

Не можна річку вгамувати,
Їй наказати: “Не пливи!”
Не всилі здержати ви думку,
Її скувати в ланцюги.

Бо думка вільна, як пташина
І пізнає свою мету,
Вона Карпати

Сховалось сонце злотооке,
Бо в горах стелиться туман,
Кривавиться із сотні ран
Земля гірських, дзвінких потоків.

Дзвенять і брязкають кайдани
Рабам невільним на руках.
І

Ой, ходжу я понад Тису
тай собі гадаю:
Як у тобі сумно-сумно
мій ти рідний краю!

Ой, глибока ж наша Тиса,
як наш жаль, глибока…
Дві німі братські могили
тут біля

Люблю тебе, мій рідний краю,
З твоїми горами, з людьми,
Повітря запах я втягаю
До себе повними грудьми.

Твої поля, ґруні і гори,
Для мене — наче з неба дар,
Люблю твої

Іван Береза як почув,
Що прапор люд підняв,
На панську службу він махнув,
Додому повертав.

Ще торбу з плечей він не зняв,
Від пороху не вмивсь,
А до повстанців

З гуцульських гір
Потоки вділ
Спадають і гучать,
Часи борні
На ґруні ці
Ударили печать.

Тут кожен лист
Дрожав під свист
Гармати як гули,
В горі

Як різня почнеться —
будеш в ній і ти…
Знай, що є Вкраїна,
знай, що є брати!
Ви не витягайте
меч на свого брата!
Убивайте ката,
ріжте ворогів!

А дістанеш

Ох, як тутки нудно,
ох, як тутки сумно,
вже на березині і птах не співа’,
лише я блукаю.
Ой, гаю мій, гаю,
чого ж бо у мене
душа так рида’.

Життя скрізь

Нераз завидую вовкам,
Хоч і страшна їх доля:
Їх мучить голод по лісах,
Ще й куля жде від поля.

В проклятих горах кам’яних
З вовками голодуєм,
У сльозах топимо віки,
З

Немов блискавиця із неба, якраз
Страшна вість журбою насіла,
Що десь один вогник доблимав-погас,
Що свічка життя догоріла.

Упала одна із мільйонів зірок
І хоч ні разок не

На горі пасуться вівці,
скаржиться хтось на сопілці,
і жаліється й ридає,
а сопілка грає-грає,
ой, не грає — проклинає,
плаче, нарікає:

“Будь проклята, полонино,
де я

Бачив я сьогодні
Злидні і біду
І яку — здається —
Більше не знайду.

Це ж селяни в горах,
Це ж робітники,
Бідні лісоруби,
Слуги, візники,
Що без праці

Ось тут ізнов стара любов,
Зелена Верховина:
“Мій рідний край, — сказав, — вітай,
Моя ти є дитина”.

Товар іде, в ріці бреде,
Над річкою — колода.
Чудово тут. Ліси

До церкви дзвони закликали:
“Христос сьогодні народивсь”,
Дяки молебень відспівали,
Народ додому вже ладивсь.

І недалечко на дорозі,
В снігу лежало немовля,
Віддало духа

Служили в пана два брати,
Зазнали горе, муки,
Пан окрадав і збиткував
І спутав їхні руки.

Та вирвались вони із пут,
Не стало більше пана,
Заблисла воля золота,
Велика,

Оці Карпати — наше горе,
Життя у горах — мука!
Вікном хороба зазирає,
У двері Голод стука’.

І темрява нам сліпить очі,
Здирає шкуру — пан,
А сонце, вільне,