Василь Ґренджа-Донський

Як у тебе сумно, мій ти рідний краю,
Літо проминуло, пташка не співає,
Я броджу-блукаю по сумному гаю,
Щоб ніхто не бачив, як душа ридає.

Ліс рудіє жовкне, мов життя

Як місяць, блідий мандрівник
По небі ніччю бродить,
Тоді Русалка лісова
До озера підходить.

І хвилі озера-води
Наздовж перетинає,
Нурцем пускається над дно,
Постійно

Тече потік з бережечка
У тиху річеньку,
И гуляє, и співає,
Аж мило серденьку!

А береза, над рікою,
Стоить и думає,
Що поточок, так весело
В ріці умирає.

Чія та могила, там на бережечку,
Хто там спочиває під дерньом зеленим,
Хто там спить сном вічним, від своих далеко,
Що йому там сниться, під хрестом вбаленим?

Ой йому там

Встає герой в полю вбитий,
З гроба піднимаєсь,
И спинився над могилов,
Звідтам видивляєсь.

Вмиваються кости в полю
Зимною росою,
Онде Голод в зуби ріже,
Смерть стоить

Коли ти правдивий Боже — бач і плач!

А не смійсь над нами,
Не катуй катами
І не розпинай.

Спусти їм на доми,
Блискавки і громи,
Огнем їх пали.

Спусти синє

Яворе, мій друже,
Чом’ ти похилився?
— Як мені тут не хилитись,
Бачиш, зажурився.

Лісоруби ліс мій
Почали стинати,
Буде дуже буйний вітер
Мною колисати.

І тому

Я гуляю здовж потока,
він хрустально-чистий,
він спадає
і співає,
ще й сріблясто-бистрий.

І по цей бік,
І по той бік
беріжки зелені,
хочеш спрагу погасити

Я беріжка потік тече вдолину,
Залишає рідну полонину,
По камінню-плитах він стрибає,
Піниться сріблясто і співає,
Вириває з кореня смерічку
І впадає в плесо, в тиху

Наші сльози роним по камінню
І також терновий наш вінець,
Але вірим, що прийде спасіння,
Що терпінню раз буде кінець!

Славою засяєш, Україно,
Бо надходить історичний

Посадила дві черешні
В моїм городочку,
Черешні ся розвивають
В зеленім садочку.

Ластовиця прилетіла,
Весна зелененька,
В яворині закукала
Зазуля

Ще го й на світі не було,
Ще го й не знали,
А вже пута паровали,
Окови ковали.

Ще го мати не зродила,
Під серцьом носила,
А вже руки пов’язала
Нечувана

Ой високі гори як під вами сумно;
Зірниця не зійде, соненько не блисне,
Бо під нашим небом чорна хмара висне,
Бо під нашим небом чорна хмара висне
А щоб розійшлася дочекати

В ночі по скелях блука душа моя,
На кровавих крилах,
Всі Карпати облетіла,
Облетіла, й розпитала
Батьків у могилах.

Одних за волю повісили кати,
Щоб орли

Ще й на світ він не зродився,
Ще його й не знали, —
А кайдани вже кували,
Пута лаштували.

Ще під серденьком матуся
І не доносила, —
А вже голодом морила
Невидима

До пана президента республики Т.Г.Масарика, з жалобою свого народа

Гнет, тиранство зазнавали,
За довгих, тисяча літ,
Тяжка була наша доля,
Бідний, гіркий був наш

Ой засвіти місяченьку,
Ночи блідий пане,
Та на мою косиченьку,
Що в долині вяне.

Цілуй, єї и за мене,
Кажи най кохає,
Моє серце розпалене,
Огнями палає!

Не

Несе п’яний головоньку,
Як комар колоду,
Іде собі через лаву
Та упав у воду.

Вода п’яним, куди хоче,
То віє, то качає,
Він голову піднимає,
З води

Задумує старий дідо
В п’ятий раз женитись,
Ще на старість з молодою
Жінкою любитись.

Чоло аж до потилиці
Борода сивенька,
Але ще би му здалася
Жінка

Ой, світи-же, місяченьку,
Засвіти до хати,
Хай побачу з-під віконця,
Чи заснула мати.

Як заснула моя ненька,
Вийду я на межу,
І миленькому свойому
Хоч рукав