Василь Ґренджа-Донський

Як у тебе сумно, мій ти рідний краю,
Літо проминуло, пташка не співає,
Я броджу-блукаю по сумному гаю,
Щоб ніхто не бачив, як душа ридає.

Ліс рудіє жовкне, мов життя

Під вікнами хати штики заблищали
І сунув до хати мадярський жандар,
А очі у нього щось хутко шукали:
“Чи тут живе — каже — поет і бунтар?

Чи тут живе знаний Угорщини

На горбочку, у садочку
Свіжо-копана могила,
Там лежить дівчина мила,
Там вона спочила.

Ще її недавно бачив
Усміхатись і радіти,
Ще ходила під лісочок
Назбирати

До пана президента республики Т.Г.Масарика, з жалобою свого народа

Гнет, тиранство зазнавали,
За довгих, тисяча літ,
Тяжка була наша доля,
Бідний, гіркий був наш

Засвітило сонце ясне
На ту Верьховину,
На мою країну,
Відознало світом кажду
Глубоку долину.

Простирає свої лучі
По кождій долині,
По тій Верьховині,
Цілуючи чорні

Служили раз два братя в пана,
Який їх майна відобрав,
Бідували дуже в тирана,
Тиран ще д тому й катував!

Їх дорога — колюче терня,
Без куска хліба, без води,
Посіяли в

Попід гору високою
Попід бережечки,
Пасе вівчарь молоденький
Біленькі овечки.

Покликує на дівчину
Вівчарь молоденький
— “Продай мені, дівчинонько,
Вінок

Ударив з неба грім огнем,
Невільним стало ясно:
Нам без царя жить, без тюрем,
На волі в згоді, красно.

Недоле клята схаменись!
Ми в тобі й нині гинем,
Кайдани з рук нам

Добра мати у роботі
Із дітьми в турботі,
Їх купає, повиває
І грудьми плекає.

Їх вона безмежно любить,
Гладить і голубить,
І колиску їм лаштує,
Пестить і

Ллються, сльози мої, ллються,
Моє серце трісне з жалю,
Точіть серця кам’янії
Бо пропаду під печалю.

Якжеж серцю не топитись
Та як йому не боліти?
Коли виджу,

Грайте, грайте кровавії струни,
Чей вас хто почує
І заплаче, заридає
Слезами батьків,
Як почує у серденьку,
Невільничий спів.

Рвіться срібні з болю, із ридання,
Та не

Ой ходив я и блукав я,
Збираючи квіти,
Сходив берег и долину,
Одну знайшов, другу кинув,
Квіти мої квіти!
Що мені з вами робити,
Кудиж вас подіти?

Заблудив я в світ

Яворе, яворе
Чомуж похилився?
— “Якжеж мені нехилитись
Коли зажурився.

Довкола зачали
Січи, протинати, —
Будуть мати буйні вітри
Чим поколисати.”

Скільки я страдаю,
Слези утираю,
Що у тобі все так сумно,
Бідний, ти мій краю!

Горе моє, горе!
Сердце моє коле
Нераз плачу, тай думаю:
Долеж наша, доле!

Болюж

Хибаж наші гіркі сльози
В море не стікали!
Хибаж тоті сині моря
Вже повисихали.

Треба з огньом бурі, тучі
Наше горе стерти —
Що ми встали і воскресли
З духової

Віки пройшли понад Карпати
У боротьбі твоїй нерівній,
Бажав ти пута розірвати,
Зажити в Батьківщині вільній.

Не раз відчув під батогами
На власній шкурі панську

Дує леґінь у сопілку —
Вже ізрання п’ють горілку,
Бо гуляють вівчарі,
А гуляки то старі!
П’ють… і далі наливають,
Стіл здоровий, яворовий
Поливають.

Сиром, салом

Верховина, наче казка,
Ох, яка красуня!
Низ — вишивана запаска,
Гори — біла гуня.

Вітер холодом подує —
Щочки їй пудрує,
Ще й калиною гірською
Личка їй

Задзвеніли пута враз
Та й до шаблі кажуть:
Чом’ тирани
Тільки нами
Людські руки вяжуть?

Нас як бачать, чом’ дрижать
Бідні і багаті,
Чом’ ти

Люблю тебе мій рідний краю,
Верховино, ти моя,
З тобою плачу і ридаю,
Душею, серцем гину я.

Колись бувало й ми думали,
Що воля всміхнеться й нам,
Ніколи ми її не знали,