Українська поезія: вірші класиків і сучасних авторів

Солдатське життя обмежене в часі і просторі,
і за дім слугує казарма,
війна замінила наші мирні справи на бойові чергування,
і за матеріально-відповідальне майно солдатам стали

Мілітарна форма життя
і воєнний стан існування
все більше вдягає моє тіло в камуфляжні одежі
все об’ємніше намотується клубок обов’язків
і додається важчої зброї та різкості

З всепрекрасної поетичної матерії
розцвітають в душах сенсів нових містерії,
зростають міста філософські,
наступність її народжує оновлені цивілізації людословесні,
але ці вищі

Старосвітська балада

Краєм світу, уночі,
при Господній при свічі
хтось бреде собі самотньо
із янголом на плечі.

Йде в ніде, в невороття,
йде лелійно, як

Господи, літа стебельце
всели до самітніх душ,
дай кожному звити кубельце,
і не поруш.

Хай кожен в цім світі спасеться,
хай світить з-за темних круч
довкола кожного

Якийсь вітер низький
жене стебла соломи
понад глибокі стежки,
повні утоми.

Повз ріку з кучерявим склом,
повз човенці червоні,
де попасом
землю

Із нас одні лиш діти
найближчі до пташок
і янголів брати

вони й літати ще не розучились
ще пурхають нівроку
ще в їхніх голосах відчутне щебетання

ти ж пам’ятаєш

Грудень – довгий тунель: задихаюсь, мовчу,
відчуваю: колись я таки пропаду в цім тунелі;

упереміш з болотом сніги, і дорога в ребристому льоді
о, не доведи, щоб я в грудні упав, у

Знову коні палають в степу,
гриви зфашкують раптом,
і грімкоче глухе туп-тупу
Трахтемирівським трактом.

З грив на гриви стрибає вогонь —
сто пожеж чвалом скаче.
Пішаницею

Сестрі

Злови мені маленьку жабку,
дай їй стрілу травички в лапку —
хай не боїться… Втім, я й так
згадав дитинство — як ми грались
у хованки, і як

Хтось із дитям удвох
бродить різдвяним садком.
Каже дитятко: «я — Бог»,
трусить сніжком.

Кутає благодать
їх в найтихішім з садів,
пір’ям холодним риплять
білі гусятка

Дитячих замків рицарська сорочка.
Посеред замку в пишній ваготі
висиджує дарунки золоті
ялинка — чарівна різдвяна квочка.

Орхестра шурхотливо просякає
проз вартових воскову

З гір — з гостини — вертають вони,
і лошиці несуть молодиць:
у жінок під серцями сини,
і лошата — в лошиць.

Будуть знову коні й мужі
однакові бачити сни,
будуть гризти

Я ще один із тих що обманулись
і відізвавшись із копальні хромосомів
піддався легкодухо на життя

покинув рай імлавої копальні
де — мов жива роса — тріпоче купно
невидиме зерно

Лубочки стишені, пастуші
вже не диктуєш ти,
лиш порожніють з тютюнцем папуші,
і сохнуть чарочкам роти.

Тож дай мені ще трішки сили,
бо, мабуть, там зима —
Дерева тіней

Десь на звалищі, між будяками,
на вугіллі, що мокне роками,
янголів два:

один одному крила воскує,
один одного в очі цілує, —
дожидають Різдва.

Поруч з ними дитятко

Сизі ранки поснулі,
зозулі під росами сплять,
зелені стебла цибулі
з низеньких туманів стримлять.

Грузне в туман драбина,
прихилена до воріт.
Видно: якась людина
мирно

Зближалося на тридцять літ
і віддалялися ще далі
ольвійські мед, і мідь, і міт —
хлопчачі видива зухвалі.

Лиш золото дитячих снів
ще павутинилось по стелі
(понавипалюєм

У снах я боявся бика.
І ось він, моругої масті.
Цей сон віщує напасті.
Я знаю. Розгадка така.

І я, малий, там стою.
Стаєнька прогнила, трухка.
Бик довгий і злий.

Запахи в липах потоплені.
Леви закралися в лан,
порпають лапами в попелі
і наганяють туман.

Ех, розганяти — даремно…
Боже, які тумани!..
Швидко забачу, напевно,
тих, що