Українська поезія: вірші класиків і сучасних авторів

Цикл

1. Передкарпаття

Це край, де мовкне спів флояр
під жоновИ [1] жертовний стукіт,
де так подібні до хлоп’ят
худі баранчики
і

Назовні
дозріває ніч,

ятріє рожами,

згоряє запахом
у ранок.

Червона рожа
кожного
згоряє.

І залишається непроминання,
без життя.

Якщо дерево
яке дасть мені
останній рятунок
вже ось-ось догризатимуть
баби-яги
і отруйні змії —
чи хоч одне-єдине
літаченя
на криля мене
візьме?

Коли вона плелася в коси —
чом, скрипко, відвернулась пріч?
Як музику пустила босу
в гаку непевну, звабну ніч?

Ох, смиче, теж дививсь куди ги? —
вже ж сивина спадає з пліч,

Під деревами –
вечір.
Сонце кидає в вікно
останні мідяки,
які зникають
між смуглявістю
твоїх колін.

В кімнаті:
тільки ми.

Я хочу плакати, бо туск,
бо довгов’язий дощ і скелі, —
тебе втрачаю і не склею
нічого вже. Не златоусть —

ні Одісей, ні князь, ні гридень,
а лиш зникаючий, як віск…
От

По стовчених колінами ліжках,
по перелитих чашах,
по стисках зимних, як гадюки, рук –
ти повернулася до мене, принесла
у серці, як у дзбані, сльози
і тиху вірність
на

Кожний день
до мене
навідуються кораблі

вони усідаються під смереками
і важко дихають зябрами

тоді я нанизую їх
на вербову гілку
і несу до океану

а якщо ви