Українська поезія: вірші класиків і сучасних авторів

Посміхаються мені
Давні баби кам’яні,
І дівчата, й молодиці,
І незаймані, й вдовиці
Посміхаються мені,
Тільки надто кам’яні.

— Глянь, — кажу до Марти я. —
Спокій слід

1.
Це —
не друге пришестя Христа,
Заспокойте, будь ласка, дух.
Ця подія
відносно проста:
Зводиться український дух.

І вже йому тісно
в одних
грудях.
Він

Українці, рідні, українці,
Ви немов лебедики сумні,
Розлетілись на чотири кінці,
По усіх куточечках Землі.
У чужих краях, де сонце світить,
Знаю я, немає Вам тепла,
І не

Не говори мені нічого
І знай, що в цьому, не є потреба,
Я лиш торкнуся, погляду твого
І зрозумію, що Тобі треба.
Я в нім побачу вечірні зорі,
Що кличуть, манять у даль до

Тихо вечір ходить по дворі,
Місяць зорям ніжно щось шепоче,
А мені так хочеться, хоч б в сні,
Подивитись мила в твої очі.
Обійняти лагідно за стан,
Жагу твоїх губ палких

Я так люблю Вас дорогі Карпати,
Коли ранковий стелиться туман,
І в горах ніжних запах рути-мяти,
Мене п’янить, немов отой дурман.

Люблю дивитись я на бистрі ріки,
Що так

Від синіх гір Карпатських аж до степів Донбасу,
Я хочу привітати всю Україну нашу.
Із півночі до півдня, із заходу до сходу,
Я шлю свої вітання до рідного народу:

“Вже дуже

До 100-річчя Ярослава Стецька, провідника ОУН…

Де у горах карпатських орли сизі літають,
А в волинських лісах сосни горді стоять,
Десь в подільському краю чи у галицькім

Я прошу Вас усіх, на колінах молю,
Мої рідні брати, мої сестри!
Доки будемо ми в українськім краю
Цей важкий хрест в житті своїм нести?
Доки будемо ми у розбраті, в борні,

Вишивала мати рушники,
Ніби свою долю вишивала,
Чорні і червоні ті нитки
На полотно хрестиками клала.

В тих узорах ніби у житті,
Було в них усякого доволі.
Нитки чорні-

Вітер віє, вітер буйний, віє за горою,
мороз ходить, мороз бродить під руки з весною.

В річці риби, в полі скиби дощу з неба просять,
роси росять, хмари хмарять небо в барву

Ой піду я до бору, до бору,
подивлюся на сонце крізь тінь.
Піднесуться дерева угору, угору,
і на землю впаде далечінь.

Ой піду я до бору, до бору,
подивлюся на сонце крізь

Шумить і шамотить шумка шума,
шум прибирає, як весною повінь,
і кожен лист на дубі шуму повен.
Здіймає шлик із голови чумак.

Шпарка шурнула шурубура шуру,
мов малахай, маха

В молочнім світлі матових кінкетів
цвітуть на чорнім шовку ордері.
Вогонь в очах холодних загорів,
в судоргах пальці, начеб грав на флейті.

Круг нас паде зелено-жовта

Предивні, зачаровані міста
з рудого порохна й рябої мерви.
І пасма вулиць сплетені, мов нерви,
і клуня в сірих теремах містка.

І наче плюш з роздертого листа,
життя засушене,

Літак, немов змагун, бере розгін,
костричить кострубатий, гострий лоб,
як віл, вдаряє до повітря стін,
іде в повільний гін, пізніш в галоп.

Шалений вітер дме від дужих

Понад похмуре, чорномуре бердо
підносив замок кам’яний свій жест.
В нім сивий мешкав цар, мов срібний жезл;
в льохах тримав рабів своїх він твердо.

Навколо замка виросли

І вітер, що жене по руннім полі,
і дощ, що жне руді хмар руна в млі,
і злотий усміх зір на синім тлі,
і долі спів пшеничної в стодолі.

І виноград і водоспад удолі,
і сад і

Лисніє липовий, липневий липець,
липучий і лискучий в білім збанку.
В нім розтопились зорі на світанку
і пахощі левад, квітчастих китиць.

Над озером пахучим,

В маленькій келії душно, запах сірки.
Засушений, мов сірка, жовтий маг
в реторту п’ялить очі, повні спраг.
Червоний біс регочеться із дірки.

Мов кльоша, золота над всім