Українська поезія: вірші класиків і сучасних авторів

Відпадає світу кора,
видно нерви живі.
Лиш роса, як небесна ікра,
мерехтить на траві.

Йдуть останні. Вгорнулись в ясу,
наче з неба посли.
Позбирали святу росу,
на базар

Росте тривоги чорний парашут:
у грудях розкривається — і тисне,
аж витискає серце крізь горлянку…

Із шкаралущі тіла братчик Брут
душею снідає моєю (ще й зумисне
сріберна

Дух — скомороха поборов:
летить наохляп з пісні кляпом,
гуде свавільно-вільна кров,
ледь захаращена кацапом.

Від лаврських бань — до рускіх бань
ця кров не рідшала й не

У Таврії крислаті лаври
й перлини перські в мідних стернах,
У Таврії таврянки й таври
заводять сонну кров в тавернах.

Напохваті отруйні стріли,
гаки — наорлені

Блудний Сковорода
з паличкою в руці
селами загляда,
списує папірці.

В череві — хлюпа бурда,
в помислах — Рим,
печений Сковорода
піччю Єкатерин.

Куди, Грицьку,

В жіночому єстві то зрине, то потоне
сріблястий острів Лесбос: мов корал,
він світиться, заманює і стогне,
аж поки в кров не випустить свій шал.

Тоді з сестрою — юною, мов

Переспів з російської

Жив собі роззява, ліві двері справа…
З ранку він хутенько встав, піджака вдягати став,
Шусть руками в рукави — з’ясувалось, то штани.
Отакий

1.
Усяк священик має у собі
малесеньку тюрму: гріхи своєї пастви
туди він запроторює навік:

змагаються в утробній боротьбі
тюремне з божим… Тяжко не упасти,
оскільки він

Пастушу, отже, олені ОлЕні,
хоча, по-правді, всі оці олЕні
послав би я!.. Та краще попасав

саму Олену — млосну і шалену —
жону свою із білого ебену,
що десь пасеться між

Хор — то класична виставка горлянок
на тлі у фраки схованих мужчин,
що нарізно — абсурдні. Їхній чин —
пліч-О-плічність, гармонія, порядок.

Хор — ще я парад дзвіничок, у

Консерваторія — то ксилофон костей,
вібрація хребтів в музичних чорториях:

в дівчат-скрипальок на тоненьких шиях
містичний знак опівнічних гостей.

Мов Юда, скрипка знак кладе

Я додому поїду. В ШтенЕвім млині,
де стіни можна їсти, ніби хліб,
наймуся мельником і стану заробляти
цеберчик кукурудзи день при дні
й мукою шар за шаром покриватись.

Під

Похитується в грядці, як султан
в осінній час увінчаний чалмою, —
міністр-індус, вчарований собою,
бо має гарні зуби й гарний стан.

Та ця його міністрість — то

1.
Іде з хоругвою колядки
і прославляє урочисто
ровесника, що шоколадки
скидає із небес пречистих.

Солодка, мов кутя, колядка
сніги вселюдські розсуває…

У роті тане

Дитинку носить, Бога просить
і сни дитинчині — мені
розказує, і в напівсні
до ката (місяця) голосить.

І наслухає — ще не мама —
ще маменятко лиш, однак
тривоги тої — повне

Тут іще не вивітрився дух
кіммерійських срібел і куниць,
ще тягучий спокій не ущух
в цих струнких, величних молодиць.

Хіть землі невтолена й крута
в них струмує з дикістю

Тяглось на тумани та не відлетіліло
віяло злагодою і раєм
вітряне золото миготіло
вуличка похитувала трамваєм.

Равлики хмиз запасали бо саме
час їм в хатках

Сумного й неминучого — я знаю —
попереду багато. Називаю:
страхи, хвороби, смерті, спів цикад

у рідній пустці, мимовільні зради,
і просинання, і зірок принади…
О серце, що

Ця казка дивна і стара,
як пошуки святого руна:

Христос приходив до Дніпра,
щоби повергнути Перуна.

Перун сказав: «Не розіпни…» —
і обривається писання.

Ревуть

По всіх містах їх діти стигнуть,
мов цитриновий сік у цитрі.
Як саком — рам’ям милостиню
зачірпують цигани хитрі.

Ця бездержавна лихоманка,
ця пісня тоскна і незгасна…
Моя