Українська поезія: вірші класиків і сучасних авторів

Із “Молитви”

Щоб зодягнутисяв Тебе –
стягну тіло своє з рамен,
біллю вимию кості
й вибілю болем уста.

Щоб освітитись Тобою –
плоттю накрию вівтар,
залишу на ньому

Із “Молитви”

Ти тіло своє зломив
на хресті,
щоб роздерлося небо і нас
освітило надією.

Ти кров свою відділив
від плоті,
щоб обмити наші гріхи
й оголубити

Із “Молитви”

Не віднімай
духа Твого від мене,
щоб я не тремтів, наче голуб
без сизого неба
на тілі.

Духом правди натомість
надихай утробу мою,
щоб не вгасала в

Із “Молитви”

Коли кончина
гляне нам печально в вічі,
ми, зворушені,
пригорнемо її до себе
і перейдемо
на другий бік
життя.

І там помолимось Тобі,
щоб

Із “Молитви”

Душу мою зо сну
ізбуди
і занур у полонці
світанку.

У долонях її
обтули,
щоб пустила коріння
у тіло
Твоє
і соки втягала

Із “Молитви”

Вимий тіло моє
і вибіли з нього
терпіння,

губку подиху приложи
і витягни піт
омертвіння.

Вимий душу мою
і натри олією
ласки,

щоб не

Із “Молитви”

Ізцілителю,
візьми від мене душу,
заліпи у ній щілини
сумнівів, зневіри й боязні,
аби лисніла,
як горнятко,
наповнене
Тобою.

Тоді я
розіллю

Із “Молитви”

Ти зодягнувся у світ,
неначе в ризу.

З Тебе
витікають ріки,
ростуть звірі.

Кругом Твоєї волі
крутяться планети.

Зморшками клітин
Твоєго

Із “Молитви”

Ти – двері,
якими не можу
пройти.

Бо душа моя
щулиться
у щілину
між землею і тілом,
між бажанням і болем,
між надією й жахом.

1.
Мені свідомістю тече ріка минулого,
і падають роки,
щоб серце до любови привернулося
і гоїло по цей бік (чи по той) стежки.

Бо бертницькі поля і зруби
пашіли в мозолях

М. К.

1

Я вчуся ходити окраїнами життя.
На вітрі — небо
нап’яте.

Я хитко ступаю окраїнами рядків
і вчуся тебе кохати.

2

Визираю тебе з-поза

Ці вулиці… Вони сліди Франка
Ще бережуть з упертістю граніту.
Тут постать Кобилянської тонка,
Як промінь, засвітилася для світу.

Тут Лістової музики ріка
Пливла промінним

Карпати. Літо.
Гомонить вода
В потоках чистих.
Доли смерекові.
І я ловлю себе
На думці і на слові,
Що світ уже не той,
І я уже не та.
Лиш тихий біль
За баченим

Травневий дощ,
Немов лоша,
Процокотів
По голубому листі.
І розчинилася душа
У з’яві цій,
Терпкій, пречистій.
В саду навпроти
Жінка молода
Всміхалася

Іду травою, як водою,
Трава у пояс лугова.
А слідом тихою ходою
Із пісні давньої слова.

Із тої пісні, де дівчина
Все жде-чекає козака.
Вуста опалює калина —
Осіння

За що ця розкіш нам? Ця благодать?!
Цей шал бузковий, цей ліловий безум,
Як засвіт у розквітлих хащах безу,
Мов божевільні, солов’ї кричать.

Ми ж — мовчимо. Погідні небеса
На

Напій мене. Твойого джерела
Моя душа сто років не торкалась.
Сто літ за нею назирці брела
Німа печаль, неначе тінь зів’яла.

Сто довгих літ мої гіркі вуста
Не оживали в

В моєму лісі ні трави, ні листу.
В моєму полі третій рік зима.
І, наче аркуш — до відчаю чистий,
Вчорашній день, де ще тебе нема.

Де я тобі ім’я лиш добираю,
Сміюся тихо й

Перечекати дощ. Перечекати…
Передощить до самозабуття,
і знову необачно закохатись,
І думати, що вже на все життя.

На дні усі, на всі літа, до скону
Поміж тісних п’янливих

Хто ти мені? То дощ, то листопад,
То пізній квіт, то приморозки ранні,
Жаданий берег в золотім тумані,
Дорога, що не вернеться назад.

Ти є мені. Й тебе мені немає.
Бо ти