Українська поезія: вірші класиків і сучасних авторів

давши нам життя
чому не дав довічного живоття
давши нам себе
чому не виявив своєї плоті
кинувши несмертности зерно
чому нас душиш темрявою ночі
вивівши в красу
чому нам

ти ділиш з ними
паперове тіло
даєш їм
білу паперову кров

відходячи
цілуєш паперовими устами
і йдеш
у другий паперовий світ
поетом

щоб людині
лізти вище
пхати в небо руки
в синяві мочити скроні
відчувати необмежність
і падати

Д
Е
Р
Е
В
О

що зеленить
для тебе краєвиди

до гола роздяглися
стягнувши з лиць красу
стягнувши тіло
до ліричних костей
що біліють на горбах століть
і гупають у пам’ять
кривим танцем
який кульгає

Виходять люди
залишають тіні
які торкаєш
та вони не мають дотику
обнімаєш
та вони не мають форми

залізли по стегна в гроби
втискаючи тіні померлих
у землю

від білого дива кісток
їхня стать скам’яніла
не затремтить уночі
від дотику нашого тіла

ясніє і не прояснює тебе
світить
і не просвічує до тебе
родить світло
і не гасить темряви

вже тридцять літ
шумить березове гілля
крізь білі спомини
і пам’ять літ
білизною
вгинає сніг гілля
блідих беріз
як найдивнішу чистоту
якої досі не зазнав

крізь тебе переходять краєвиди
з правої сторони тебе затінюютъ гаї
з лівої місяць обливає холодом
знизу видовжуютъ до обрію поля
поземо крають вулиці й канави
доземо височінь і

дивишся у плесо
і вода минає твою вроду
мочить кучері
полоще очі
несе твої подоби в море
вимиває є тебе риси
вимиває молодість
і залишає

глибоке око гір
дивиться постійно вгору
бачить сонце місяць зорі
часом тіло птиці
що падає в його зіницю
часом тіло жінки
що купається
в його рідкій ретині

і

обвалюються на століття
сплощують роки в тонкі дошки
поплямлені молитвами й надіями
вкриті воском
закидані вінками болю
могили
чорні рани на руках землі
чорні діри під

весна літо осінь зима
ти знаєш усі пори

але з кожним сонцем
мов народжуєшся знову
з кожним заходом
відходиш трошки

ідуть степами
і палицею дум
намацують дорогу
гупають
в тверду засохлу землю
нашого сумління
дивляться крізь ніч
великими очицями бандур
і нам небачущим
показують

заламані у призмі віку
роки – пробиті цвязами померлих
роки – завішені на голосах покійників
роки – одягані навиворіть
всідають в пам’ять
оксидуються
гуснуть в

не знаючи чому відійдеш
тратив почування
не знаючи чому кохав
тратив тіло
не знаючи для чого жив

ти відходиш
не знаючи чому приходив

розвісила на баштах тугу
розпустила плач
над мурами Путивля
який звисає на жердках років
і звогчує свідомість

ярославна
розстелила тіло
неціловане непещене
повне

Із “Молитви”

Вложи
слово своє у душу,
щоби краплею прозорого алмазу
і рухалось площиною свідомости
й різьбило образ Твій.

Защепи
слово своє у серце,
щоб

Із “Молитви”

Вселившийся в утробу жінки,
Ти приймав у себе
смертність,
відчував, як
з дня на день
штивніли в тілі
жили,
як проколювали шкіру
і вінцем

Із “Молитви”

Ми затиснулись у зморшки
невіри,
скаралися сумнівом
на сьогодення
і змили з очей
краєвид позасвіту.

О, покажи, як
гострим прозрінням
стіни