Українська поезія: вірші класиків і сучасних авторів

Твої листи спалив (ти так бажала!),
Та попіл з них за вітром не пустив.
Душа зітхнула невимовним жалем,
Що не зберіг листів твоїх — прости…

Я їх спалив у серці, наче в

Сиділи ми над тихою рікою,
А погляди летіли в далину.
З тобою, мила, ми удвох з тобою
Плекаємо в серцях любов одну.

Кохання наше світле і пречисте
У серці крізь усе життя

Влітку
Губи твої
До сонця ревную:
Не грій, не світи!
В осінь
Губи твої
До вітру ревную:
Не вій, не ятри!
Взимку
Губи твої
До снігу ревную:
Пухкий, ти

Не благай жагучими устами,
Поглядом кипучим не проси,
Навіть за далекими верстами
Вчую твого серця голоси.

Наша зустріч, знай, не забариться,
Я до тебе, рідна,

Твоєї мовчазної згоди,
Повір же, замало мені:
Я слова чекаю, мов плоду,
Що зріє в душі-глибині.

Коханого, ніжного слова —
Бальзаму на серце моє.
Твоя ж бо душа не готова

Пробач мені, що я такий, як всі:
Скупий на ніжність і ласкаве слово,
Турбот і мук твоїх малий носій,
Хоч більше сили трачу на відмову.

Пробач за непокірливість і сум,
Наївну

Мені з тобою любо і привітно —
І поглядом, і дотиком руки.
А серцю п’янко так, трояндоквітно —
В душі аж сяють диво-пелюстки.

Мені з тобою чисто — білосніжно,
Магнітно,

Про зустріч нашу шлях співав мені.
І сонце, що схилялося додолу.
І ліс, що ближче й ближче бовванів,
Немовби вибігаючи на поле.

…Зупинка. Вулиця. І мить розгін бере,
А серце

Ти насторожена — наченьки тиша,
В мене кольнули вій їжачки…
Сором на щоках твоїх раптом вишив
Стиглих два яблучка-наливки,
Здогадом-пристрастю повниться тіло,
Ніжністю — серце,

Відлітають у вирій думки мої літні,
І махають ледь-ледь журавлиним крилом.
Відлітають мої теплі мрії блакитні,
І осіння журба вже ляга на чоло.

Не тужи, не сумуй, що літа

Згасає лист осінній на воді,
Що об каміння плеще течією.
Природа у правічному труді —
Намилуватися не можем нею
У пору старості чи в роки молоді.

Відлітають в ірій ластівки,
Тужно проспівавши на дротах,
Взявши вересень собі в провідники,
Залишивши пісню у хатах.

І її співають матері,
Щоб мале заснуло дитинча,
Коли

Б’ють дощі у жовті барабани,
В золоті підківки-бубенці.
І тумани, без кінця тумани —
Зжухлі трави в сизім молоці.

Жур ятрить відльотом ластів’ячим,
Пустка на городах і в

Рідіє гай… І смутку більше,
Та він чомусь не обліта,
А виливається у вірші,
З коріння серця — на уста…
…Опало листя. Змовкла річка,
Немов набрала в рот води…
Люблю осінній

Шумлять дощі тихенькі, жалісливі,
Ткачі прядуть тумани в долинах.
А я стою зворушений, щасливий —
Немов у сні. І сниться далина.
Якась тривожна, болісна, блаженна…
Якась

Цвіте осінній сум, палає, жебонить,
Гілля додолу хилить щедрувате.
Як любо йти пахучим повним садом,
Окутаним серпанком синизни!

А онде грона виноградної лози,
Застиглі

Згасає зелень.
День, мов спринтер,
По золоту біжить медаль.
Зітхає в гаї сивий вітер,
А ніч закутується в шаль
З туману щедрого, в’язкого,
Огріє спомином п’янким —
Душі

У Голосієве піду,
Де блиск озер і шепіт сосон,
Де молода чаїться осінь,
Сховавшись за крислатий дуб.
Шепочуть трави: відпочинь.
Голівки посхиляли квіти…
Чому б їм сонцю не

Поміж людей стрічаю пісню й тугу,
Любов і гнів, трояндову цноту.
Багато незнайомих, мовби другу,
Несуть свою довіру золоту.

Та є такі, які сміються в вічі,
Чекають на

Полоще білі зуби по щебеню дрібнім
Ріка гірська, закута поміж скелі.
А мріє розливатись до оселей —
Як Буг мій чи могутній Дніпр.