Українська поезія: вірші класиків і сучасних авторів

Хто нишком виссав залишкове світло з ока?
хто випив не вино а нашу кров до дна?
хто мов кульбаби пізні спомини роздмухав?
хто викрав час що так жорстоко нам бракує?
хто нас продав

В жінок яких приваблюю —
зіниці божевільних коней
жінки яких зненацька полоню
себе удосвіта не пізнають
жінки яких я нишком зраджую
домішують цикуту до вина

В кожнім дзеркалі я причаївся
для жінок з шовковими устами
для жінок із стиглими грудьми
для жінок що пахнуть кров’ю і водою
для жінок неторканих жінок некоханих
в кожнім

Спросоння пані я торкнувся ваших перс
шукаючи себе й в шаленому вогні
тіла палають за законами пожежі
не два — а лиш одне: між смертю й недожитим
ми головешками до ранку

Нас вчора хтось оповістив що ми умерли
і ми повірили: нехай земля бере своє —
належне із загарбаним (хто пам’ятає як
за нами тінь немов позичена кульгала?)
були ми безкорінні:

На кожного з нас завтра жде розп’яття
вагання — зайві: лиш туди цей шлях веде
штовхають вгору і вперед нащадки
хто засудив? — питання неістотне
в долоні — ржавий цвях тупий спис —

А завтра заборонять нам той перехід
що з казки в казку сконфіскують всі свічада
в яких від себе рятували ми себе
забудуть нас і бог і всі його предтечі
тоді — нехай нас згадують

Півень тричі вже запіяв?
(хтось одрікся мов забув)
на трепеті — зрадник? свідок?
(хтось за шаг себе продав)
чи вода обмила руки?
(хтось за це когось розп’яв)

В саду розмножились берези нерухомі
безрукі — сполонили вітер і птахів що в нім
вкрай розмотали стежку що вела тебе до нас
(чи відшукаємо себе між ними?) не журись!
хай кожна з

Жорстокий – вимір цей в якім нам виживати
ілюзія що ніби ми існуєм — спереду
позаду — найцінніші спомини зникають
опудало уклало перемир’я з вороном:
тобі — увесь покіс мені —

Щоночі дотиками ми себе
шукали й не знайшли там де були
найвищий час нам розпрощатися
щоб не забули нас (ні ми — себе):
наліво ти — мов знов до себе
направо я — де вже мене

Лежить ось жінка юна мовчкома —
В собі, здається, вічність затаїла.
А біля ніг хлюпочеться лиман
І пролітає чайка біла-біла.

А сонце рінь сивеньку розпіка —
Ось-ось із неї

Не приїду… Не побачу. Не пробачу.
Ти не винна. Що там вибачатись?
Я не засміюсь і не заплачу
Перед тим, як із тобою розпрощатись.

Не приїду… Та побачу — мо’, й пробачу.
Бо ж

Люблю твій усміх загадковий,
Ясних очей щасливий блиск.
І руки, складені в підкову,
І стан — лежачий обеліск.

Люблю твій голос пошепковий,
Палкі фантазії слова,
Коли

Твоїх очей глибокий смуток
Свічу бажання запалив.
А глибина — то мій набуток…
Якщо не зараз, то коли?

Проймає нас душевний трепет.
Гарячий дотик пригортань.
Взаємний

До тебе, моя люба, поспішаю,
Несуть мене закохані вітри.
Любов’ю серце сповнене докраю,
Надпий і заспівай-заговори:

— Ти піднеси своє крило
В ясне верхів’я духу.
Кохання —

Каштанів рудий перецвіт не гуде,
П’янке білопіння акацій скрипкує,
Бузок позирає: закохані де?
На травах пахучих любов порядкує.

Качається кінь, оболонь у пуху —
Сонцеві

Ти — музика, ти сплеск емоцій
І ніжний легіт вітерця.
Сльозинка щастя в моїм оці,
Спокуса-доля для ловця.

Ти — грім у тиші, блискавиця,
І дощ, що ллється з рукава.
В тобі

Любила дощ і підтюпець калюжний,
Любила сад у золоті плодів.
Лиш я тобі був трохи осоружний —
Принаймні так здавалося тоді.

Плекав надію — стріну випадково
На твою милість,

Здається, все минуло, відлетіло,
З останнім листям настилом лягло,
З морозом першим зовсім зледеніло,
А з першим снігом зникло — чи й було?

Було, було!.. Я чую запах