Українська поезія: вірші класиків і сучасних авторів

Тіло для духу – як ультиматум
а дух для тіла – як технологія
строга релігія хімкомбінату
слово давно перетворює в слогани
слогани добре ідуть із гормонами –
з адреналіном

У бога на серці є грубий рубець
і чорна як нічка мітка
він знає що світу давно вже кінець
і це багатьом помітно
що світ був би кращий цілком без людей
пташиний скажімо чи

За тобою скучаю циклічно
це неначе припливи й відпливи
може бути що це психічне
чи кармічне – що теж можливо

то живу собі тихо-мирно
і про тебе ні сном ні духом
то

Це ж скільки слів я сплів для тебе в строфи!
сотні псалмів мабуть зопалу випалив
це – нереально
це – катастрофа
пристрасть і хіть на межі крововиливу
ніжність і щем – наче

Виросли діти гості роз’їхались
друзі – хто спився хто втік а хто йо*нувся
не викликає ні сліз ані сміху це –
сповнилось все що і мусило сповнитись

маска моя приростає до шкіри

Я мовчу щоби було не надто багато крику
я кричу щоби було не надто багато пауз
я ховаюсь від світу щоб бути не надто відкритим
хоч сховатися ніде – та я все одно ховаюсь

всі ці

Скільки б часу не лишилось – завше буде забагато
скільки б ангелів не впало – полюбому перебор
закриваю газ і воду продаю ключі від хати
і виходжу в світ широкий крізь зелений коридор

Твоя епідерма нервова тендітна
пахне мені акварельним папером
ти проростала в мені впродовж квітня
щоби розквітнути білим тепер аж
перли крохмальні крапельки поту
і алергічне

Пам’ять дощами вимило
розум вітрами вимело
хто тебе мила вимолив?
хто тебе з неба виманив?
звідки ти щастя випало?
взяло мене і випило..
хто тебе в бога вигадав?
і для

Я звідси вже йшов би –
робити тут нічого
дивитись на все це і тоскно і болісно
хоча не бракує ні щастя ні відчаю
і в нормі баланс між безволлям і волею

я звідси вже йшов би

Ці нав’язливі ночі зводять з рахунку
ці неонові дні застигають у склі
ти мені завинила півтора поцілунки
і розпущений вузол смислової петлі
а польоти без тебе – це тупо

Розчиняюсь в тобі і стає медовою кава
розчиняюсь в тобі і міцнішим робиться чай
розчиняюсь у тóбі і розчин наш трохи гіркавить –
котиться гравій
котиться

Ну хто мені ти? ну хто тобі я? –
два космоси зіткнуті поспіхом
але розповзається мов течія
на фейсі моєму посмішка
коли ти говориш чи навіть мовчиш чи
смієшся так сонячно й

Розривати обійми немов електричне коло
зупиняючи струм кровообіг і внутрішній спів
вимикаючи небо і землю і все доокола
розсипаючись в тетріс із двох нероздільних тіл..

нас

Щось вони собі там читають..
щось собі там думають..
потім кажуть: ми на ваших словах виросли!
а я дивлюся в очі їхні безумні
і прошу: змилуйся над ними господи
і наді мною

Бо твóї пальці пахнуть канабісом
а твóя шкіра пахне папером
знайомство наше схоже на казус
стосунки наші – чиста афера
розмови наші фіг перекажеш
а танці наші просто

Осінь така – як вірші про осінь
світло таке неймовірне – господи!
хочеться бігати в листі босим
хочеться в листі у цьому й здохнути

І як ми скажемо так і стане
і як ми ляжемо так і вийде
і там у боснії чи в киргизстані
чотири сонця у воду зійдуть

Чуєш як земля гуде позаду
як земля розколюється під стопою
велетнів що нас наздоганяють?
роздоріжжя тріскають — паломники конають
скорені розсипавши з дірявих гаманців
зайві

Біжить вогонь невтримний по сухій соломі
то я торкаюся твоїх тугих грудей шовкових
в часі кохання — перезрілих овочів поліття
несамовита пристрасть роздирає твою сукню
шалена