Українська поезія: вірші класиків і сучасних авторів

Мовчання грізне Карадагу,
Глухе стогнання поміж скель
У серці викличуть відвагу
Лишити сонний Коктебель
І йти у гори — вище й вище,
Застиглу пащу де вулкан
Тримає у

Небо Голландії сіре-сіре,
Сірий асфальт, помутніла вода.
Тільки вітряк, мов антична ліра,
Тяжко од вітру чи віку рида.

Небо Вкраїни, на щастя, не сіре,
Сонячна стежка,

На камені ноги не мию — стираю,
Дорога тверда, мов коліно Яги.
І серце в мандрівці зітреться докраю,
Залишаться спомин і час дорогий.

Згадаю село, і Марсель, і

Мені здається, що живу не вперше,
Я бачив інші землю й небеса.
А давній предок мій, колись умерши,
В нащадках — аж до мене — воскресав.

Я бачив сни первісні у печерах,
Біг

За дорогами — тривоги,
За тривогами — дороги:
Далина.

Материк і синє море,
Моє щастя, моє горе:
Глибина.

Серце в русі веселиться,
Тільки б в морі не втопиться,

Треба буть собою в будні та у свято,
Не плодити хаос, а творити лад.
Тільки чи знайдеться поміж нас багато
Тих, хто сіє вічність, благо — не розбрат?

Душу не врятують ні боги,

З кохання виходиш немов із війни –
побитий і хворий на голову
вертаєш у рідні чотири стіни
і там розтікаєшся оловом
і плющить нещадно жорсткий відхідняк
і сором пекучий їбошить

Благословенна праця хлібороба –
Хліб завжди був і є святим.
Тривога в ньому і жалоба,
Та колосочок золотий

Який пробився крізь морози –
Зеленим пір’ячком зійшов.
Його

Харкове мій,
Зголоднілою пикою
Скажених
Псів,
Розгризаєш
Запитаннями:
«Де ти і звідки?»
По-«понятіях»
Відмороження очей
Лізеш у кишеню

Здесь даже первый номер
Глядит как загнанный зверь
Но если ты стал для мира как прах
Бойся проси и верь
К. Кинчев

За мить дитинство ніби схоронили
І відспівали

Для героев – Рай,
Ад для дураков!
Я таков как есть!
Маргарита Пушкина

І хто подумав, що ослаблась безпека –
Я маю міць, не кожному знайти!
В руці синиця більша,

Затишити хід?! Ні зусиль, ні бажання –
Не вперше знаходять вразливу п’яту.
Надівайте олжі діадему мовчання,
А я ореол собі Правди знайду!
Не боюся сконати, страшуся

Позолочені дощі
Скаляться
Фальшивими
Імператорами
Обіцянок.
Карбовані
Скупі крихти
Видзьобують
Здичавілі
Поля.
Заводи
Посміхаються
Роздрібнено
І

Якби все б починалося з табула раси,
А не з того сліпоокого цуценяти
Яке втопили, де бульби часу
Роздрібнюють круги,
Розчавлюють принади
Долі нерозумної –
Вона не знає що

Його
Пластиліновий
Протез
Руки
Розмовляє
Німими
Жестами
Мовою хакі.
В акваріумі
Неповнолітніх
Безпричальних
Таланів
Загниваючий
Сморід жахів,

Землі розтискаються рани
Гримить повсякдення, гримить.
І сунеться лихо шатрами,
І спокій зухвало йдуть бить.
Потріскався мозок на друзки,
Ростуть з підземелля

Завиває містраль, шорха сизий пісок,
Воля-воленька Душу тривожить.
Всі знайомі мелодії давніх думок
Світ незнанний і мрійний обожнить!

Завиває містраль і пустельний

Мої надії сегматичні, та не мені парадізи
Мої творіння платонічні, а любов незапрошена.
Я борюся за Душу, уникаю списа
Та той спис довіра. Трава ледь покошена
З того дня коли

Не затерти в обличчі жах,
Не змінити русло агонії…
Невідомість шукає птах,
У твоїй небесній долоні.

І без захисту, кубляться змії
Притаманні знанням нетривким…
Я згораю—

Маріонетки піднебесного вертепу
Мастили паклю на ощиреній воді.
Мотуззя ляльковода пнеться з неба
У ступі порох і посмішки святі
З лиця повій…
Життя на лот! Цей