Світлана Кузьменко

Люлі, люлі, спи, синочку.
Ходить нічка за вікном.
Карі очка, сині очка
Присипляє тихим сном.

Сни рожеві, йдіть до хати!
Йдіть, усі солодкі сни!
Темна нічко, ти дитяті

Нам з братом дуже радісно:
Хоч сніг іще білів –
Сьогодні попід хатою
В нас пролісок розцвів.

У ніжно-синій шапочці –
Зустрів ласкаво нас.
А сонечко всміхалося.

Стільки диво-держав на планеті.
Кожна чимось комусь чарівна:
Де в народу свої естафети…
А вітчизна в людини одна.

Там вона батьківщини частинка —
Лист у древа народу гіллі

Невеличка церковця за містом.
Час відбив на ній свою печать.
Між дерев у вересневім листі
Пам’ятки минулого стоять.

Поржавіла з часом огорожа.
І у двір давно нема

Прокричав цілу ніч затривожений птах
Якоюсь журбою.
Чи то плакався він, чи то скаржився так,
Біля берега, над водою.

Як уранці взяло сонце день у свій бран —
З мого світлого

Наділено птахам по два крила —
Літати понад землею.
Людині дарована рідна земля —
Безкрила вона без неї.

Птах лише підлетить на одному крилі.
Хтось, немов би з крилом

У житті дерева, ніби люди.
В кожного своя в нім боротьба…
Борються одні — за все й усюди.
Другі — як плакуча та верба:

Віти опустилися додолу,
Наче людські руки у

Не завжди перемога за спроможцем,
Що прагне силу ствердити свою,
Бо часто може бути переможцем
Поборений в нерівному бою.

Фізична сила у людини смертна —
Короткочасна вся її

У липневому розпалі клен,
Розкішний — зелений, крислатий.
Стоїть між дерев королем
Навпроти моєї хати.

Розлистився літом уповні.
Сонце щедро на листя лине.
А між них вже

В підземному проході у метро,
Де побіч протилежні йдуть дороги,
Стояв і грав скрипаль.
А з ним добро,
Як у казках — багате і убоге.

Давно лишив батьків заможний дім,
В

Світе світлий повсюди,
У людей Ти один.
Та несуть тобі люди
Стільки ран і руїн.

На усе Ти багатий —
Всім Твоя благодать.
Ти високий, крилатий —
Справжня Божа

Називаєш — святим.
І досі — чекаєш.
А туга твої за тим,
Чого і назви не знаєш.

Воно із мрії твоєї.
Звідкільсь до неї прийшло —
Іще більш поріднити з нею.
А реально

Віддаль до неба вимірюється
Зором очей, чулістю серць.
Свій початок і свій кінець
В кожному слухові й зорі.

В кожного власні зорі.

* * *

У людей багато

Стоїть на межі 21-го віку
І знає — життя все: із світла і тьми,
Як знають всі мудрі, іще споконвіку,
Що добрим дано — люд робити людьми.

Вона не творила — ні жасної зброї,
Ні

Україні

Є леґенд багато. Їх творили люди,
Щоб їм легше стало крізь життя іти.
Із леґенд герої — символами людям:
Теміні і світла, зла і доброти.

І жила леґенда

Світ настав, мов із предиких снів,
Коли змішали з волею сваволю.
А я дивлюсь на голубів
І світло заздрю голубиній долі.

Вгорі гучне вороння, далебі,
Крильми пречорними

Борисові

Це тоді усе літом заквітло.
Так хотіло для нього рости.
І було мені легко і світло
У той вечір з тобою іти.

Уже пам’ять до сну час колише…
І стирає…

Любити? — Як?!
Та — бачить Бог — любила
Простити? — Як?!
Але й простить змогла!

Галина Могильницька*

Міжусобиць час вів брат на брата —
Їх сліпила гордости мана.

На озері, спокоєм повним ущерть,
Пара лебедів плавала мирно і тихо.
Білий лебідь об камінь розбився на смерть,
Як шуліка вхопив лебедиху.

Щоб ніколи ніхто не забув ніде:
Є на

Доброму батькові

Кожний день я до тебе пишу по листу
У думках: що в нас трапилось вдома.
Тільки я їх ніколи тобі не пришлю,
Бо адреса твоя невідома.

І не раз у