Світлана Кузьменко

Люлі, люлі, спи, синочку.
Ходить нічка за вікном.
Карі очка, сині очка
Присипляє тихим сном.

Сни рожеві, йдіть до хати!
Йдіть, усі солодкі сни!
Темна нічко, ти дитяті

Нам з братом дуже радісно:
Хоч сніг іще білів –
Сьогодні попід хатою
В нас пролісок розцвів.

У ніжно-синій шапочці –
Зустрів ласкаво нас.
А сонечко всміхалося.

Стільки диво-держав на планеті.
Кожна чимось комусь чарівна:
Де в народу свої естафети…
А вітчизна в людини одна.

Там вона батьківщини частинка —
Лист у древа народу гіллі

Я прийшла поклонитись історії краю свого.
У цій тиші врочистій і зелені буйно весняній.
Бачу долю близького далекого мого,
Я, маленька частинка його, вже давно тут ніким

Багато різних скарбів у людей —
Родина, батьківщина, мрія
Про здійснення солодких їм ідей…
А найкоштовніший — надія.

Без неї тяжко людям у житті,
В його суєтній

Коли шукаю із дитинства споминів —
До пам’яті спускаюся глибин
І ранок бачу, тишею наповнений,
У найсвітліший спомин цей один:

Така дзвінка, солодка рання тиша,
Краєчок неба

Нові проекти і нові ідеї —
Короткочасні, змінні і химерні.
На протязі історії всієї
У кожний час були часи модерні.

Учора щось підносили до зірки,
Хвала йому складалася

Давно за ним лишилися бої
І клич сурми, яка до них скликала.
Тепер у думах він своїх:
Про перемог колишніх славу.

Про час, що проминув, коли здавалось —
Нічого недосяжного

Не шукай краси
Лиш в сяйві діямантів.
І не тільки пишно
Вбраної шукай.

В погляді іскристім,
В серці променистім,
У простім, буденнім —
Ти її впізнай.

Тяжко звичка у минуле кане
/а життя із вічних перемін/.
Для її останніх могіканів
Іншого немає узамін.

І вона — утіха їм і рана —
До кінця, на їхні всі роки.
Індіянське

Над озером передвечірньою порою
Прощальне сонце осяває кожну річ.
Кигиче сумно чайка над водою.
За обрій день іде — у ніч…

І біла чайка тужно плаче,
Води торкаючи

Я хату на щастя будую
Із дивного світла, із мрій.
Ось-ось, і, здавалось, почну я
І жити в оселі новій.

Будую — у світі я мрійнім,
А в дійснім — надію ловлю.
І так, між

В місті боротьби за хліб щоденний
Раптом — невідомо звідки — от:
Небуденний, дивний, незбагненний
Об’явився людям Дон Кіхот.

І ламає принципи й закони,
До яких тут звикли вже

По правдивих дорогах завжди
Стільки йде нереклямних отих
На голготу — за правду.
Скільки їх! Скільки їх!

Вибирають самі — ці дороги,
Споконвічно, у кожній з епох.
Їхня

Якісь там кнопки не прийшли до згоди,
Немов би, як на докір чи на глум
Сучасній техніці, безмірно гордій,
І зупинили електричний струм.

Спинилися між поверхами ліфти,
В

День прийшов у гості із весною
І душа, немов у клітці птах…
От би їй порою отакою
Політати ген по небесах.

Прилетіли з вирію лелеки,
Бо весна і літо настає.
То нічого, що

І знову доля викинула коник.
Здається, вже не знаєш — і куди?
Шукаю вогник, як і перше, — вогник.
Той вогник, до якого йти.

Хвала надії і предивній музі.
Я знаю, що коли до

Не відомо, ізвідки й коли —
Перший слід вже заслав довгий час —
Племена індіянські прийшли
На цю землю, найперші із рас.

По безлюдних просторах землі
Раював між дерев кожний

Г. Щ.

Я стою на залишках фундаменту
Десятинної Церкви —
Тепер — ніби монументу
Її безсмертя.

І, здається, сонце тут мені
Інакше від усіх, що, знаю, на

Звичний хід життя змінив орбіту.
Кажуть їм: до кращого іде.
Тільки ж — пам’ять, давні рідні міти
Із життя не ділися ніде.

Як його, пришельця, полюбити?
Зрозуміти суть його